Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Російські ліві есери та максималісти мали значний вплив на селян, на русифікованих робітників. Ще на початку 1918 року виконком Рад Єлизаветграда (тепер Кіровоград) був на 50 % лівоесерівський, а Херсона та Вознесенська — на 48 % лівоесерівський. В українських губерніях налічувалося до 300 тисяч есерів, більшість з яких перебували у Катеринославській, Харківській та Херсонській губерніях. У травні 1918 року ліві есери поставили питання про те, що Народний Секретаріат України має перебратися до України та очолити повстання, вони пропонували більшовикам створити міжпартійний Генеральний (Центральний) штаб з підготовки загального повстання в Україні. Коли цього не сталося, ліві есери сформували свій нелегальний революційний уряд України — «Комітет 16-ти» та організували власні повстанські загони.

Найбільш радикальною українською партією стала партія боротьбистів, що виникла внаслідок розколу партії українських есерів у травні 1918 року. У червні 1918-го боротьбисти вимагали передати всю повноту влади Українським Установчим зборам, наполягали на повній соціалізації землі. Вплив партії боротьбистів найбільше виявився в Полтавській, Київській, Чернігівській та Харківській губерніях.

Боротьбисти охарактеризували гетьманський уряд як реакційно-буржуазний і висловилися за організацію збройного повстання проти нього та боротьбу «…проти згоди з теперішньою політикою вступу в гетьманський уряд демократичних елементів».

Більш помірковану групу складали партії УСДРП та УПСР, що ще у квітні 1918-го керували у Центральній Раді. Ця група допускала певні обмежені компроміси з гетьманом, намагаючись шляхом політичного тиску на гетьманський режим та агітації перехопити владу в країні. В той же час українські соціалісти допускали організацію широкого селянського повстання проти гетьмана у разі його антинародної та антиукраїнської політики. У травні 1918 року лідери українських соціалістів на Одещині почали готувати повстання проти влади гетьмана.

Після встановлення гетьманату значна частина «безробітних» лідерів Центральної Ради розійшлася по всій Україні, розпочавши активну агітацію проти гетьманства. Так, українські видання Одещини «Вільне життя», «Молода Україна», «Наше село» виступали проти гетьманського режиму і незабаром були закриті цензурою.

Скоропадський згадував: «Місцева влада таких «страждаючих за народ» заарештовувала. Зараз же піднімався лемент, що безневинних саджають… У той час в Україні далеко не було спокійно. Незадоволених елементів було дуже багато… всі колишні члени Ради, опинившись не при справах, не могли з цим примиритися».

Партія меншовиків та єврейські соціалістичні партії теж не підтримували гетьмана, але свою політичну активність вони виявляли в організації страйків, у профспілковій боротьбі та у критиці режиму. Так, газета миколаївських меншовиків «Путь социал-демократа» друкувала матеріали з відвертою критикою режиму. Загальноукраїнський комітет РСДРП, а потім і Головний комітет РСДРП в Україні заявили про свою опозицію до гетьмана. Найбільш радикально налаштованою була партія лівих меншовиків-інтернаціоналістів. В Україні на початку 1918 року налічувалося до 37 тисяч меншовиків, із яких майже третина була «лівими».

Єврейські соціалісти («Бунд», «Серп», «Поалей-Ціон») теж виступили проти Скоропадського. Єврейські соціалісти мали до 40 тисяч членів партій і симпатії частини єврейських робітників та інтелігенції. Ці партії були впливові у Києві, Одесі, Херсоні, Єлизаветграді, Проскурові, де відсоток міського єврейського населення становив більш ніж 20 %.

Праві та помірковані російські партії, що орієнтувалися на Добровольчу армію або на монархічну ідею, також гостро критикували гетьмана і готували проти нього заколоти.

Групу компромісів складали партія українських соціалістів-федералістів, партія хліборобів-демократів та партія українських соціалістів-самостійників. Але й ці угруповання більш критикували гетьманський режим, ніж намагалися допомогти гетьману будувати Україну. У травні 1918-го було створено центр поміркованої опозиції режиму — міжпартійний «Український національний союз». Він обмежився помірною критикою режиму та кабінету міністрів, як «не українського у своєму складі і по своїй політичній орієнтації». Головою Національного союзу став масон і «помірний» федераліст Андрій Ніковський. У травні—серпні 1918-го до Національного союзу залучились українські федералісти, партія хліборобів-демократів, партія соціалістів-самостійників, партія трудовиків, профспілки залізничників і працівників пошти та телеграфу.

Нова гетьманська влада не мала ніякої підтримки як з боку українського населення, що вважало гетьмана за узурпатора влади, так і з боку російських кіл, що сприйняли його як сепаратиста, зрадника і ворога «єдиної Росії». Російськомовне населення Києва (Харкова, Катеринослава, Одеси) було невдоволене гетьманом із причин його офіційної політики самостійної державності та українізації.

Для підривної роботи в Україні Ленін надав голові мирної делегації РРФСР, що прибула до Києва, Християну Раковському 40 мільйонів рублів і «Повстанській дев’ятці», що організовувала партизанські загони в Україні, ще 35 мільйонів рублів.

Радянські дипломати Мануїльський і Раковський завезли до Києва і Одеси кілька десятків експертів (учасників переговорного мирного процесу між гетьманською державою та РРФСР) із різних питань, що, користуючись дипломатичною недоторканністю, здійснювали підривну роботу проти гетьманського режиму. Експерти проводили не тільки антигетьманську пропаганду в Україні, але й організовували диверсії, страйки, створювали підпільні терористичні групи. Раковський та Мануїльський зв’язалися з «лівим» підпіллям, координували дії підпілля та повсталих проти гетьмана, надаючи опозиціонерам значну матеріальну підтримку.

Винниченко та Микита Шаповал, таємно від інших лідерів Національного союзу, вели переговори із радянськими представниками, що перебували у Києві у помешканні гетьманського товариша міністра фінансів Мазуренка. Ці представники РРФСР сподівалися зі свого боку підштовхнути всі опозиційні сили до повстання проти гетьмана та зміцнити більшовицький вплив в Україні. Радянські представники обіцяли змовникам із Національного союзу допомогу грішми та зброєю.

Плануючи загальноукраїнське повстання, Володимир Винниченко мав у касі тільки 20 тисяч карбованців… Після переговорів з радянськими дипломатами економічні можливості змовників помітно зросли (у літературі є згадки про те, що змовники одержали від дипломатів 3 мільйони карбованців, але скоріше це була сума у 25–35 мільйонів карбованців). Радянські дипломати пропонували Винниченку «організувати військові сутички на російсько-українському кордоні, для того щоб відтягнути гетьманські війська від Києва у момент повстання». Раковський і Мануїльський обіцяли Винниченку, що у випадку перемоги українських соціалістів РРФСР визнає новий соціалістичний уряд Української республіки і не буде втручатися в її внутрішні справи. Пізніше Раковський у своїх статтях визнавав, що радянська делегація підтримувала у Києві комуністичне та національне підпілля й обмірковувала з підпільниками справи державного перевороту.

Консульства РРФСР, що були відкриті у Києві, Одесі та Харкові у червні 1918 року, стали центрами більшовицького підпілля. У липні 1918 року до Одеси прибув колишній народний комісар першого більшовицького уряду Павло Дибенко. Його завданням було згуртувати антигетьманське підпілля з більшовиків, анархістів і лівих есерів.