Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко
На початку травня 1918-го до німецького генерала Тренера завітала делегація «Української міжпартійної ради» для того, щоб передати свої пропозиції німецькому командуванню. «Партійці» вимагали: збереження хоча б видимості революційних реформ в Україні, виключення із гетьманського уряду міністрів, «ворожих українській державності», надання більшості портфелів у кабінеті міністрів «українським діячам» (соціалісти розраховували на портфелі прем’єр-міністра або міністра внутрішніх справ, міністра закордонних справ, міністра землеробства). Соціалісти пропонували змінити політику гетьманського уряду і встановити тимчасову, до скликання Установчих зборів, законодавчу Державну Раду.
Генерал Гренер погодився на участь федералістів у уряді, але категорично відкинув план і умови соціалістів, відповівши їм, «…що вже пізно, треба було думати про це раніше. Гетьмана визнала Німеччина — і він залишиться. З цього, однак, не виходить, що німці відкидають можливість співробітництва із соціалістами. Воно навіть бажане, — сказав Гренер, — але при одній неодмінній умові: щоб вони були “розсудливі”».
Вказуючи на місце соціалістів у системі влади в Україні, Гренер поцікавився в них: «…чому ж не знайшлося нікого, хто б виступив на захист Ради? Адже ви знаєте, що у конфлікті між соціалістичною Радою і несоціалістичними українцями ми були нейтральні… Чи не можете ви мені пояснити, чому вас ніхто не підтримав ні у лютому, коли ви звернулися до нас по допомогу, ні під час гетьманського перевороту?»
Володимир Винниченко писав: «…німецький генерал вагався. І він пропонував есефам зробити так: узяти портфелі голови Ради міністрів та ще кілька важніших і почати працювати. Тоді українські делегати запропонували “роз’яснити” гетьмана як тимчасового президента Української республіки».
Соціалісти пішли, порадилися два дні і подали генералу Тренеру новий проект. Новою умовою свого вступу вони вважали конституцію. Соціалісти навіть погоджувались на гетьмана, але тільки як президента Української республіки, при зміні кабінету міністрів. Але німецький генерал і його не визнав «розсудливим».
Дмитро Дорошенко про це прохання соціалістів до німців запише: «…самі вибравши представника німецької військової влади арбітром у внутрішніх українських справах, запевняють його увесь час, що тільки вони є представниками української громадськості й навіть всіх українських народностей. Говорячи увесь час, як про «українців», тільки про соціалістів і протиставляючи їм, як «не українців», усіх інших українців несоціалістів, вони тим самим переконували німців, що «українство» є не більше, як партія, як секта, що привласнювала монополію представляти українську громадськість і весь український народ».
Німецькі газети тоді писали про «…прохання соціалістів, щоб німці допомогли їм взяти участь в уряді»… і про те, що «…практично їхнє співробітництво не має значення, тому що вони становлять дуже маленьку партію». Але українські соціалісти знайшли шляхи до порозуміння з окремими діячами німецької соціал-демократії, що впливала на рішення рейхстагу та німецького уряду.
У травні 1918-го до Скоропадського теж кілька разів приходили представники соціалістичних українських партій, які отямилися після раптової втрати влади. Соціалісти вже були готові до компромісу і заявили, що можуть підтримати новий лад, якщо гетьман ясно висловиться, що гетьманат є тільки українською формою президентської республіки, у якій гетьман буде мати виконавчу владу, а вся законодавча влада у державі перейде до Сейму — Законодавчих зборів. Соціалісти також бажали знати, коли гетьман дозволить проведення Сейму і трошки обмежить свою необмежену владу?
У своєму меморандумі 24 травня Український національний союз попереджав гетьмана про антиукраїнський кабінет, про гоніння на українство, вимагаючи припинити політику заборони народних з’їздів і діяльності «Просвіт», усунення українців із урядових посад.
У травні 1918-го гетьман ще був непевний у своєму становищі й намагався задовольнити вимоги полярно протилежних політичних сил. Його тоді й назвали «балериною», бо всім прохачам він казав те, що вони бажали чути. Гетьман запевнив соціалістів, що він ніколи добровільно не відмовиться від обіцянок, які записані у «Грамоті», і коли побудує соціальний мир в Україні, погодиться на роль президента республіки. Але сам він вважав, що розподіл влади стане згубним для його влади і тільки одноособова влада на тривалий час може докорінно змінити політичний і економічний занепад. Для всієї країни в умовах громадянської війни гетьман вважав кращим не починати «парламентських експериментів», які призведуть до нового етапу боротьби за владу.
Гетьман згадує: українські «партійці»… були дуже незадоволені, що серед міністрів було мало так званих «щирих українців». На ці закиди гетьман відповідав: «Чому ж ви не прийшли, коли ми вас кликали? Адже й такий-то та такий-то були запрошені, але ви самі відмовлялись, а тепер, коли ви бачите, що справа пішла, ви ображаєтеся!»
Протягом усього гетьманування Скоропадський постійно лавірував між українськими політиками, що мали систему політичних партій, та між проросійськими колами — фінансистами, капіталістами, офіцерами, що у своєму арсеналі мали економічний вплив, великі гроші, офіцерські об’єднання.
У той же час лідери Центральної Ради не були здатні на рішучу боротьбу за владу і капітулювали перед союзом «гетьман — німці», а росіяни-білогвардійці ще не були організаційно та ідеологічно підготовлені до негайного виступу проти гетьмана.
У травні 1918-го до гетьмана кілька разів приходив і Симон Петлюра. Про що тоді домовлялися лідери конкуруючих сил, можна тільки здогадуватися. Гетьман запише: «У той час у нас були гарні відносини… На початку Петлюра приходив до мене кілька разів, і щораз при страшних наріканнях земельних власників і великоросійських кіл. Його відвідування, звичайно, були викликані заступництвом за осіб, які були арештовані за протиурядову агітацію». Можливо, гетьман намагався залучити Петлюру до свого уряду або війська, але той не хотів служити «німецьким інтересам».
* * *У перший місяць свого правління гетьман досяг вагомих успіхів у зовнішній політиці. Вже у травні 1918-го до Києва прибула офіційна делегація нової держави, що з’явилася на карті Східної Європи всього кілька тижнів тому, — Республіки Всевеликого Війська Донського. Голова республіки (з 3 травня 1918 р.) — отаман, генерал-майор Петро Миколайович Краснов у своїм листі гетьманові повідомляв, що він оголосив Донську землю самостійною державою «до
