Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
1934 рік – русифікація замість українізації; єжовсько-каґановичівські чистки в партії; закриття низки наукових інститутів ВУАН; переміна музеїв на пропаґандивні установи; ліквідація Науково-дослідчого Інституту Історії Української Культури в Харкові, Інституту Економіки й Організації сільського господарства, Інституту літературознавства ім. Шевченка в Харкові, погромлено Геологічну Службу України, ліквідовано археологію як науку; 24.11. – смерть М. Грушевського; в грудні заведено Надзвичайні Комісії військової колеґії Верховного Суду СССР („тройки”);[51] 15.12. засуджено в процесі проти „Українського Центру Білоґвардійців-терористів” до розстрілу 28 українських письменників і культурних діячів.
1935 рік – викриття і ліквідація дійсних і фіктивних організацій: „Націоналістично-терористичний центр”, „Всеукраїнський боротьбістичний центр”, „Націоналістично-терористична група проф. М. Зерова”, „Бльок Українських терористичних груп” – УКП, УКП(б), УСДРП, УПСР, УВО, „Троцькістсько-націоналістичний терористичний бльок” (Нирчук, Івченко, Давиденко, Шабльовський та ін.).
1936 рік – проголошення сталінської конституції; репресії на Україні підозрілих в співпраці з групою Зінов'єва, Камєнєва і Євдокімова (9.8.); знищення „Українського Троцькістського Центру” м. ін. членів ЦК: Ю. Коцюбинського, М. Голубенка та інших; масова чистка державного апарату і науково-культурних установ.
1937 – в Одесі висаджено в повітря 19 церков; (29.1. процес проти Пятакова, Радека, Сокольнікова), репресії проти їх прихильників на Україні; в березні перенесення Постишева на секретара Обкому Партії до Куйбишева; в квітні розстріл большевика Ґ. Пятакова в процесі „Антисовєтського троцькістського центру”; в червні Косіор засуджує терор і надмірну самокритику; ліквідація шефа НКВД УССР В. Валіцького, б. голови раднаркому В. Чубара, партійців Рекіса, Полякова та ін.; з кінцем серпня покінчив самогубством Панас Любченко з жінкою і донькою; арешти військовиків І. Дубового і Й. Якіра, членів ЦК В. Порайка й А. Хвилі, та в Москві Гр. Гринька під закидом приналежности до „Націоналістично-фашистської Організації України” й масові арештування тисячів людей; восени забрано з України С. Косіора.
1938 – розстріляно Волобуєва, в січні першим секретарем назначено Н. Хрущова; з ним прислано на начальника НКВД А. І. Успенського з апаратом, Бурмистренка, Коротченка та ін.; усунено Петровського, що з 1919 р. був головою ВУЦВК; в березні розстріляно Григорія Гринька (б. нарком освіти) і засуджено на довголітнє ув'язнення б. голову раднаркому УССР X. Раковського за троцькізм; в Москві усунено і розстріляно Єжова; репресії продовжуються за його наступника Л. Берії під керівництвом Успенського.
БОЛЬШЕВИЦЬКА КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ – ПОВОРОТ ДО НЕВІЛЬНИЦТВА
Удержавлення замість усуспільнення майна
Комунізм поставив собі за програмову мету скасувати приватну власність та встановити колективну власність як основу побудови суспільно-економічного ладу. В теорії „соціялізація засобів виробництва” мала би довести до усуспільнення, тобто до передачі власности на землю, підземні багатства, фабрики, транспорт, торгівлю працюючим, які колективно посідали б їх, керували б ними та випродуковані добра розділяли б за засадою „від кожного і по здібностях – кожному по потребі”. Це так у теорії.
Практика московського комунізму є запереченням теорії. Большевики не допустили до встановлення колективної власности. Не працюючі кляси – робітники і селяни – але держава стала власником землі, фабрик, засобів виробництва і реґулятором розподілу продукції між працюючих. Замість усуспільнення, „соціялізації”, всіх маєтків і фабрик, вони завели удержавлення – „етатизацію” – всього майна і засобів продукції. Не капіталісти і поміщики, ані не робітники й селяни, але „держава”, тобто партійні диктатори, позбавили працюючі кляси права перебрати на свою власність землю і фабрики по капіталістах і поміщиках і присвоїли їх собі.
Заведені „колгоспи” фактично не були ніякими колективними господарствами належними селянським громадам. Вони були удержавленим господарством з прикріпленими до нього робітниками, на яких перетворено селян. Селянам не було дозволено вибирати на керівників спільних господарських справ людей, яких вони вважали придатними до керівництва, вони мусіли голосуванням погоджуватися на урядовців назначених партією. Ані на господарення спільним господарством колгоспу, ані на розподіл потрібних селянам прибутків з нього працюючі в ньому колгоспники ніякого впливу не мали. Держава через своїх наставників визначувала висоту обов'язкової здачі для себе і мінімальну норму оплати в продуктах за відроблений час („трудодні”) і то наприкінці року. Колгоспник, подібно як колись кріпак, став прикріпленим до землі, став невільником керівників колгоспу і без їхньої згоди не міг переселятися чи перейти на іншу роботу. Йому не видавано особистих пашпортів, щоб не міг перейти до міста на працю в фабриці. З погляду дійсних громадських прав людини колективізація була прихованим поворотом до невільництва панщизняної доби. Як кріпак був приватною власністю пана, так і колгоспник став власністю державної адміністрації, яка призначала, чи і в яких розмірах залишати йому або відбирати його город („присадибну землю”), корову, коні і т. п., чи дозволити чи заборонити невільникові переселитися на посілости іншого пана.
Гасло „колективізації сільського господарства” було маскою, що приховувала заведення державного невільництва для селян.
Початкові форми колективізації
Удержавлення землі, відібраної від поміщиків і селян, що мало офіційну назву „колективізація”, не сталося за одним разом. Колективізацію попередили два кількарічні криваві і невдалі експерименти: творення сільськогосподарських комун і творення ТСОЗ-ів.
Комуни були творені в перших роках окупації на земельних маєтках, сконфіскованих від поміщиків і манастирів. Селяни, що їх загнано в сільськогосподарські комуни, не мали ніякої приватної власности, навіть житла ані речей. Вони обслуговували будинки, рештки непограбованої худоби, користали з залишених хліборобських машин і мали обіцянки одержувати бракуюче приладдя і реманент, потрібний для обробітку землі. Але фабрики їх не випродукували і спільною працею комун рідко щастило обробити всю посівну площу. Державні дотації, насіння, угноєння, племінна худоба, що були даровані комунам, розкрадано й розбазарено. Тому большевики перестали заводити ці показові зразки безгосподарности.
ТСОЗ – „Товариства спільного обробітку землі” були заведені також у роках військового комунізму. Спершу землі і урожай з них належали селянам, що „супрягалися”, щоб обробляти їх. Згодом селянські землі (крім присадибних городів) об'єднувано в більші земельні масиви на основі „цілковитої добровільности” в сільсько-господарській артілі для спільного обробітку. Селяни оставалися далі власниками своїх
