Українська література » Публіцистика » Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

Читаємо онлайн Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
по селах не було. В районних центрах і декуди по селах стояли кінні й піші ґарнізони, „робітничо-селянської” міліції і тяжко озброєні кінні і моторизовані частини ҐПУ-НКВД під загальним керівництвом шефа В. Баліцького. А все ж таки були криваві повстання в Полтавщині, Сумщині (Іван Козлов), Херсонщині, Київщині, на Кубані.

Багато сіл вимерло до останньої душі. Кількости тих „відумерлих” сіл не знаємо. На Україну транспортовано впродовж 1933-1935 років колоністів з холодних російських губерній: Уфи, В'ятки, Рязані, Калуги. Число московських колоністів затаєно.

ЛІКВІДАЦІЯ УАПЦЕРКВИ

Винищення єпископату й духовенства

Одночасно з наступом на селян почався в 1927 році приспішений наступ на УАПЦеркву з метою її ліквідації. Ліквідація Церкви була переведена в грубий диктаторсько-поліційний спосіб.

Большевики всіма способами обмежували свободу рухів єпископам, забороняючи їм навіть право виїзду з місця перебування. Ці обмеження довели до того, що в листопаді 1926 року на 34 єпископів УАПЦ було тільки 17 єпископів чинних. Сиґнал до остаточної ліквідації Церкви дав Кремль.

Уряд СССР заявив 8. 4. 1929 року, що він не визнає Церкву за ієрархічну організацію, а вслід за цим почалося плянове винищування духівництва і замикання церков.

Дня 28 січня 1930 року ҐПУ скликало до Києва „Надзвичайний церковний собор” з рештою єпископів та 40 священиків і продиктувало йому ухвалити, що УАПЦ „самоліквідується” й духовенство залишається надалі „служителями культа”. Це був ліквідаційний Собор, на якому духовне керівництво єпископів практично закінчилося і ВПЦРада була розв'язана.

Нагляд над УАПЦ мали від початку спеціяльно уповноважені аґенти ҐПУ, спершу Серафімов, а під час 2-го Всеукраїнського Церковного Собору в жовтні 1927 року Карін. Карін наказав організаторам Собору негайно усунути митрополита Василя Липківського під загрозою розігнання Собору й арешту та заслання на Сибір його керівників. Учасників Собору, що явно виступили з закликом не коритися вимогам ҐПУ, арештовано в ході нарад і ліквідовано. Під тиском терору Собор ухвалив „зняти з митрополита Василя тягар митрополичого служіння”. Митрополитом обрано Миколу Борецького, гайсинського єпископа. Митрополита Василя Липківського арештовано в 1927 році, а потім, у 1928 році, врешті в лютому 1938 року і заслано на північ, де він і помер.

Під час процесу СВУ в 1930 р. нового митрополита М. Борецького арештовано, ув'язнено в Ярославському ізоляторі й катовано там за його відмову ҐПУ підписати деклярацію до Папи, що в Україні ніби то немає релігійних переслідувань, а потім заслано на Соловки, звідтам перевезено його до лікарні в Ленінграді в 1935 р., і там в 1936 році замордовано його. Продовж 1929 року почалися систематичні репресії, арешти єпископів і священиків.[60]

Жертвою большевицького переслідування був насамперед харківський архиєпископ Олександер Ярещенко, арештований у квітні 1926 року і засланий до Ташкенту. Київський архиєпископ Нестор Шараєвський, заступник Митрополита помер з виснаження в Києві в жовтні 1929 року. Архиєпископа Юрія Жевченка засуджено 1.9.1929 року і заслано на 8 років до Караґанди. Після відбуття кари засуджено його ще на 20 років заслання в концтаборах і там замучено. Архиєпископа Йосипа Оксіюка, що з 1927 року був другим заступником Митрополита і проживав в крайній нужді заслано в 1935 році на Сибір. Архиєпископа Степана Орлика, блискучого проповідника і меткого організатора, заслано в 1928 р. на Соловки. Коли після відбуття присуду він повернувся до Житомира, його ув'язнено і посаджено в темний льох, де він осліп і помер у 1938 році.

Єпископи і священики були „згори” підозрілим елементом в очах влади й систематично виарештовувані. В 1926-1931 роках, коли десятки тисяч української інтеліґенції, робітників і селян були арештовані, масові арешти охопили теж і духівництво. Застрашені люди крадькома заходили до церков, боялися зустрічатися з священиками.

В ході систематичних арештів були з бігом років ув'язнені і заслані До концтаборів усі архиєпископи, єпископи і тисячі священиків УАПЦ. Частину з них по-бестіяльськи замучено або розстріляно, інших заслано до концтаборів без права повороту. Така ж доля стрінула членів церковних громад.

„Роки 1934-1936, – то були роки остаточного знищення видимих ознак релігійного життя на Україні. Тоді було переведено масову руйнацію храмів. Над духовенством і вірними провадились останні, фабриковані урядом, судові процеси. З духовенства і вірних УАПЦ було знищено понад 30 єпископів, понад 2 000 священиків та велику силу вірних. Лише нечисленні одиниці священиків повернулися на Україну, перед другою світовою війною. А в час війни, вони знову зорганізували й відновили життя УАПЦ”.

„Українська Автокефальна Православна Церква мала 34 єпископів і понад 3 000 священиків і дияконів. З цієї кількости, в роки другої світової війни, повернулися на Україну два єпископи з зіпсутим здоров'ям, один з них помер у 1943 році. Священиків, поворотців з заслання в Україну, було зареєстровано Київською Всеукраїнською Церковною Радою в кінці 1941 року лише 270 осіб. Інші зникли з лиця України”.[61]

Але жорстоко доведена до кінця плянова ліквідація української церковної організації УАПЦ і її духовенства не вбила в народі релігійного духа. З втечею большевиків з України під час світової війни, прийшло стихійне відродження релігійного життя й відновлення УАПЦ.

Замикання і руйнування церков

Щоб приспішити поступове замикання церков, большевики наклали на церкви і на священиків та служителів надмірно високі податки від „нетрудових” прибутків.[62] За спізнення терміну заплати податку умову аренди уневажнювали, а церкву замикали й перетворювали на склади збіжжя, стайні або й руйнували. Священиків за незаплачення податку арештували і засилали або знищували у в'язницях НКВД, а їхніх дітей переслідувано за непевне соціяльне походження.

Крім замикання і перетворювання церков на сільбуди, кіна, клюби, склади, большевики просто руйнували їх, зокрема історичні пам'ятки з княжої (ХІ-XIII ст.) та козацької доби (ХVІ-ХVIII ст.), що були зразками візантійської архітектури або козацького барокко.

Зруйновано Свято-Михайлівський Золотоверхий Манастир на Софійській площі у Києві (з XII ст.); Десятинну церкву (з X ст.); Братський манастир у Києві на Подолі (з XII ст.); церкву Різдва на Подолі; Миколаївський Собор (з 1690 р.) в Києві; церкву Святої Трійці в Києві (з XII ст.), на місце якої поставлено будинок для ЦК КП(б)У; Запорізький манастир Святого Спаса в Межигір'ї; Запорізький Собор у Нікополі, у стилі козацького барокко (з XVII ст.); грецький манастир у Таганрозі (з 1807 р).

В одній Полтаві знищено 14 історичних церков. В Одесі в 1937 році висаджено в повітр'я одного дня 19 церков. В Києві на 140 церков, що були на початку

Відгуки про книгу Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: