Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
Дня 7 січня 1918 почався в Києві Всеукраїнський Православний Церковний Собор, який висловився за автокефалією, але праці Собору були перервані здобуттям Києва большевицькими військами під командуванням Муравйова.
За гетьманату київський Єпархіяльний Собор обрав київським митрополитом московського русотяпа Антонія Храповицького (що опісля втік до Денікіна), а скликаний в червні 1918 р. собор російського духовенства затвердив Цей вибір.
Дня 1 січня 1919 року Директорія проголосила автокефалію Української Православної Церкви, але незабаром, 2 лютого 1919 року, большевики окупували Київ.
Боротьба за збереження Церкви серед репресій
В початкових роках окупації відбувалися в пляні антирелігійних акцій Союзу безбожників різнородні шикани Церкви і духовенства, богохульні аґітаційні виступи, грабежі і безчещення церков, знущання і вбивання священиків, перешкоджування в виконуванні релігійних практик. Вони відбувалися постійно, але большевики ще не почувалися на силах підняти плянову оротьбу за цілковите знищення церковної організації, ані на офіційне оголошення заборони релігії „на бажання” віруючих. Це зробили вони на закінчення доби НЕП-у. Покищо, з хвилиною захоплення влади, вони офіційно обмежилися до ограблення церков з майна і коштовностей та до накладання непосильних податків.
Про початкові большевицькі репресії, що почалися з їхнім приходом на Україну, наведемо для ілюстрації кілька прикладів. Першою замітною жертвою терору був греко-православний київський митрополит Володимир Богоявленський, замордований большевицькими партизанами 25 січня 1918 року. Того ж місяця, коли большевики зайняли Лубні, комісар Бакай розстріляв усіх 25 ченців з тамошнього манастиря. З Святогорського манастиря в Харківщині вигнано монахів, а манастир ограблено. 4 червня 1918 р. ограблено Святохресний манастир у Полтаві та застрелено ігумена Ніля. У 1925 заслано секретаря ВПЦ Ради П. Гордовського. Жертвою переслідувань була Печерська Лавра в Києві. В ній було ще в 1926 році біля 500 монахів, з них осталося; 7, але і цих в 1928 році заслано, ігумена Гермоґена Голубинського арештовано, манастир перетворено в антирелігійний музей.
На основі законів СССР від 4. XII. 1917 та 23. І. 1918 рр., большевики перевели конфіскацію всіх церковних й манастирських маєтків і скарбів, як золото, ікони, чаші, ризи і т. п.,[46] заборонили шкільне навчання релігії, розв'язали богословські семінарії й академії, перешкоджали церковній діяльності, шиканували духовенство, а зокрема монахів, церквам заборонили вести харитативну діяльність.
Відновлення і зростання УАПЦ
Закон з 1918 року дозволяв церковним громадам приватне наймати сконфісковані церкви. Київська церковна громада, яка складалася переважно з членів ВПЦРади, зареєструвала свій церковний статут і одержала дозвіл користуватися Миколаївським Військовим Собором. Другу парафію організовано при Соборі св. Андрія Первозванного, третю – при Соборі св. Софії. Перше богослуження, відправлене тодішнім протоєреєм Василем Липківським дня 9 травня 1919 року в Миколаївському Соборі на Печерську, уважається за фактичну дату відновлення УАПЦ.
На прохання поновленої ВПЦРади (М. Мороз – голова, Ів. Тарасенко – секретар) полтавський архиєпископ Парфеній Левицький влітку 1920 р. тимчасово очолив УАПЦеркву і висвятив біля 30 священиків, але під впливом московського патріярха Тихона перестав її очолювати. Російські єпископи на чолі з митрополитом Єрмаковим заборонили відправляти богослуження по-українськи, в 1921 році позбавили всіх українських священиків священичого сану і проголосили ВПЦРаду недіючою.
Але ВПЦРада скликала 11 жовтня 1921 року Всеукраїнський Православний Церковний Собор до св. Софії в Києві, в якому взяло участь 472 делеґати з України і Кубані. Собор затвердив проголошену 1 січня 1919 року автокефалію УАПЦеркви і вибрав Василя Липківського її митрополитом, якого висвячено 23 жовтня 1921 р.
Шістдесятирічний митрополит з великою енерґією перевів українізацію Церкви, приспішив переклади церковних книг на українську мову, відвідав особисто понад 500 парохій, хоч діставав часті заборони і був кілька разів арештований за відважні патріотичні проповіді, в яких засуджував „слуг червоного сатани”. Те саме робили великі провідники й організатори УАПЦ: митрополит Микола Борецький, харківський архиспископ Олександер Ярещенко, уманський єпископ Костянтин Малюшкевич, волинський архиєпископ Степан Орлик, архиєпископ Нестор Шараївський, єпископ Володимир Дахівник-Дахівський, благовісник з мирян Володимир Чехівський, та тисячі інших оборонців Христової правди й української нації.
В крайнє непригожих умовинах большевицької безбожницької нагінки і переслідувань УАПЦерква відновилася і зростала з дня на день. У 1927 році вона мала 34 єпископів, 10657 священиків, 2800 парохій та та 6-7 мільйонів активних вірних. Тоді в Україні окупаційна партія КП(б)У мала лише 122 928 членів.
До УАПЦеркви приєдналися православні українці з-поза України. На бажання українців з Канади призначено для них, а опісля для СІЛА Івана Теодоровича єпископом УПЦ. Також українські парафії в Туркестані і в південно-східньому Казахстані (Семиріччі) підпорядковувалися УАПЦеркві. До Казахстану вислано єпископа УАПЦ Костянтина Кротевича.[47]
Церква творила дуже важливий фронт протиставлення комунізмові і глибоко впливала на формування релігійної і національної свідомости. Тому її швидкий ріст був для російсько-большевицької влади небезпекою, яку вона поборювала на всі лади і врешті вирішила докорінно знищити.
Поборювання УАПЦеркви і духовенства
УАПЦерква, як церква національна, була для большевиків ненависніша від російської Церкви. Антирелігійна боротьба большевиків проходила в Україні в особливо жорстоких, подекуди в садистичних формах. Спершу вони старалися з середини розбивати церковну організацію УАПЦ, розкладати духовенство, основуючи інші „Церкви”, щоб перетягати до них вірних з УАПЦ.
„Для боротьби з Церквою створено в Москві 1923 року „Живу Церкву” та „Обновленченську”, їх переноситься в Україну, але вони в країні не знайшли співчуття. Тоді ҐПУ організувало через своїх аґентів „Батство об'єднання Української Православної Церкви”, на чолі якого став пископ, висвячений „обновленченським” митрополитом в Москві – Павло Погорілко. Ця організація притягла багато вірних; їх приваблювала українька мова служби та „благодатність”. Одночасно діяло Полтавське ҐПУ, використовуючи протоєрея Ф. Булдовського. Він був прихильник автокефалії, але за умовою „благодатности”. Ф. Булдовський був висвячений єпископом Григорієм – Тихонівської Церкви – на єпископа. Ці єпископи висвятили ще 4-ох єпископів й заснували „Соборно-Єпископську Церкву”. Слов'янських єпархій приєдналося багато, але жодної з УАПЦ. Таким чином ця організація стала мостом, яким переходили до УАПЦ ...
„На початку 1924 року з'явилася „Діяльна Христова Церква” – ДХЦ – головою якої став М. Мороз. Осередком ДХЦ став Михайлівський манастир у Києві. Далі відібрали в УАПЦ ряд інших церков і передали „Діяльній Церкві”. Проте
