Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

Заснований в Москві Союз безбожників розпоряджав великим розгалуженим по областях пропаґандивним апаратом: пресою, радіовисиланнями, видавництвами, автами, антирелігійними музеями, курсами, мандрівними лекторами. Антирелігійні лекції і карнавали були низького рівня. Вони зводилися до висміювання і богохульства, що ображало і відштовхувало вірних. Комуністи і комсомольці, поперебирані за святих і чортів, вдиралися до церков, уряджували перед вівтарем свисти і богохульні танці, співали сороміцьких пісень, стріляли до образів, провокували вірних, побивали священиків, демолювали церковне урядження. Щоб компромітувати релігію й духовенство в очах вірних, вони перебирали своїх аґентів за священиків, які по відправі оголошували, що вони обдурили народ, роздирали ризи, ламали хрести й чинили всякі богохульства.

Антирелігійні лекції й антирелігійні карнавали безбожників це був лише вступ до терору. За ними прийшло усунення Митрополита, а далі заборона УАПЦеркви і фізичне винищення її єпископату і духовенства.

* * *

Завзяття, розмах і муравлина праця на відтинку науки, Церкви, культури, мистецтва, шкільництва, кооперації і господарського життя набрали в Україні таких несподіваних розмірів, що ця стихійна праця розбудженого національного життя виривалася з-під контролі й пішла понад голови большевиків. Москва не могла дати собі ради з розбурханою українською стихією, яка поставивши собі за мету, творити незалежну українську культуру і господарство, всупереч настановам Москви, захопила також, на свій бік частину місцевих членів партії. Сталін радикально змінив тимчасовий курс національної політики і, підготовивши відповідні кадри, вирішив терором і фізичною ліквідацією українських національно-свідомих елементів усунути назавжди небезпеку українського спротиву при нагоді кинення гасла індустріялізації, колективізації і пляну першої п'ятирічки. Цим закінчилася доба відлиги і почалася нова – доба репресій і терору.

ДОБА СТАЛІНСЬКИХ РЕПРЕСІЙ

Три хвилі репресій

Роки відступу большевики використали, щоб включенням приватної ініціятиви населення рятувати перед катастрофою народне господарство та щоб закріпити свою владу, підховавши для того кадри партійного, адміністраційного й поліційного апарату примусу. Після передишки настала довга доба репресій і терору.

Доба сталінських репресій у передвоєнному періоді триває впродовж років 1929-1941 і після війни переходить у тотальний терор. В передвоєнних роках доба сталінського терору має три хвилі особливого посилення репресій: роки 1929-1931 (примус колективізації, ліквідація УАПЦеркви, процес СВУ); роки 1932-1934 народовбивство села, масові вивози на заслання, чистка в армії, постишевщина і відгуки кіровщини; роки 1936-1938 єжовщина, чистка в партії.

Доба репресій не починається точно означеним роком. В ділянці сільського господарства вона починається трохи раніше, в 1928 році, за „добровільної” колективізації і завершується 1933 року організованим народовбивством села через голод і масові заслання; в ділянці національної культури репресійні погроми починаються 1929 року ліквідацією УАПЦеркви і масовими арештами діячів культури, інтеліґенції й молоді і закінчують українізацію в 1933 р., але сам терор і репресії перериваються 1941 року з вибухом війни і втечею большевиків з України.

Керівники репресій

Владу в Совєтському Союзі в цьому періоді репресій мав Йосиф Сталін. Головним шефом ОҐПУ був В'ячеслав Мєнжинський до часу його отруєння большевиками в 1934 р.; його наступником і шефом заснованого 10. 7. 1934 р. НКВД був Генрих Яґода (розстріляний у 1938 р.); наступником Яґоди і шефом всесоюзного НКВД від серпня 1936 до 1938 був Ніколай Єжов, а після його розстрілу наступником і шефом НКВД став з грудня 1938 р. Лаврентій Берія (до його розстрілу в 1953 р.).

Відповідальними за добу сталінського терору в Україні є не лише кремлівські головачі, що мали в тих роках владу в партії, уряді й ОҐПУ-НКВД Совєтського Союзу, але також їхні ставленики й виконавці терору в Україні. Щоб з багатотисячного апарату ліквідаторів і катів назвати найважливіших, обмежимось переліком імен тих, що з командних постів давали постанови і директиви; що мали керівну виконну владу й тих, що своїм апаратом переводили репресії в широких маштабах, чи окремих ділянках національного життя.

Яґода є зокрема відповідальний за винищення мільйонів в'язнів у совєтських концтаборах, бо з 1930 р. він був шефом ҐУЛАҐу (Главное Управление Лагерей), зокрема за винищення українців на Соловецьких островах, з 1933 року на будові Бєломорканалу, де на відтинку 227 км згинуло 100 тис. в'язнів. Перед тим Єжов був у роках розкуркулювання (1929-30) заступником наркома сільського господарства СССР по завідуванні кадрами, а в 1929-1934 роках завідувачем відділом партійних кадрів в ЦК ВКП(б) і рішав про добір людовбивців і їхнє розміщення в Совєтському Союзі, в тому і про добір 23 тисяч політичних начальників МТС-ів, що прославилися безоглядністю. Як член, а потім як заступник голови ЦК Партійного Контролю (Каґановіча) він вирішував про чистки партійного і адміністративного апарату. Єжов має марку найбільшого терориста в історії СССР.

Сюди належать у першу чергу висилані з Росії на Україну члени ЦК ВКП(б), спеціально уповноважені партійним центром керівники терору і зміцнювачі репресій:

Лазар Мойсейович Каґановіч, як комісар партійної інспекції (РКІ) в 1920 р. був ліквідатором повстання басмачів у Туркестані; як 1-й секретар КП(б)У в 1925-1928 р. ліквідував національний рух і „націоналістичні ухили” в партії; як член Політбюра ВКП(б) перевів чистки в профспілках 1928-1930; як завідувач сг відділом ЦК ВКП(б) з 1933 р. завершив насильну колективізацію; як голова Центральної Комісії партійного контролю ЦК ВКЩб) перевів разом з тодішнім ще членом ЦКПК і потім своїм заступником тієї комісії (ЦКПК) Н. Єжовом, криваві чистки в партії; в 1920-1921 ген. секретар ЦК КП(б)У, в березні 1947 р. знову 1-й секретар КП(б)У і ліквідатор націоналістичного підпілля; в 1956 р. усунений з партії.

В'ячеслав Молотов (Скрябін) – з грудня 1920 до лютого 1921 як ген. секретар КП(б)У переводив „червоний терор” в Україні; як предсідник совета праці й оборони СССР у 1928-30 рр. підготовляв ліквідацію НЕП-у; в 1932 р. зміцнив голодові репресії, відкинувши разом з Каґановічом домагання українських комуністів знизити хлібоздачі з України.

Другу групу становили послані на керівництво Україною довірені і випробувані партійці, що одержали фактичну необмежену владу й займали переважно становище ген. секретарів КП(б)У. Ними були, крім уже згаданого Л. Каґановіча, Станислав Косіор , Павєл Постишев і Нікіта Хрущов.

„Усі чергові керівники української (комуністичної – ред.) партії після відкликаного до Москви Каґановіча в 1929 р. були добирані за ступнем їхньої твердости – пише Кренкшов (Crankshow). Але також найздібніші з тих людей не могли себе оправдати самою лише безоглядністю. Дійшло до самогубств і ліквідацій. Врешті двоє людей, що все