Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

Єдиним козирем Фінляндії були її збройні сили. Точилася енергійна праця, щоб підвищити обороноздатність, і в цьому відбулися чималі зміни на краще. Було перевезено до пунктів мобілізації зброю та інші матеріальні засоби і здійснено реєстрацію особових карток. Тепер з’явилася технічна можливість для загальної мобілізації, хоча ще існували вади в озброєнні й готовості промисловості. Тривала планомірна робота для створення нових оборонних позицій, однак вразливими для нападу залишалися Аландські острови, після того як на них було під контролем росіян підірвано оборонні споруди.

Контакти з німецькими військовими органами впродовж осені й зими обмежувалися питаннями транзиту й постачання матеріальних засобів. Тіснішого зв’язку не виникло й тоді, коли начальник Генштабу генерал-лейтенант Гайнрихс наприкінці січня 1941 року на запрошення німецького Генштабу зробив у Берліні доповідь про Зимову війну. Під час формального візиту до начальника німецького Генштабу генерала Гальдера той мимохідь висловив думку, що Фінляндії й Німеччині ще раз, як і 1918 року, можливо, судилося битися разом і що природним завданням фінляндської армії в такому разі буде піти на Ленінград. Гайнрихс рішуче відхилив цю ідею, заявивши про свою певність у тому, що ні уряд, ні верховний головнокомандувач не погодяться на таку операцію — а надто що росіяни безперестанно стверджують, начебто Фінляндія загрожує безпеці Ленінграда. Варто окремо зазначити, що Гайнрихса не ознайомлювали ні з так званим планом «Барбаросса», ні з чимось іншим схожим.

Наприкінці лютого до Гельсінкі прибув начальник штабу німецького контингенту в Норвегії, полковник Бушенгаґен. У цьому статусі він передовсім хотів на місці вивчити питання, пов’язані з транзитним рухом. Крім того, полковник мав бажання ознайомитися з нашими оперативними планами щодо Лапландії, а також обговорити ситуацію з транспортом і комунікаціями на півночі. А ще він дав зрозуміти: Німеччина не буде пасивним спостерігачем, якщо СССР нападе на Фінляндію.

Що стосується наших оперативних планів, я беззастережно відмовився їх розкривати, і дискусія про можливу оперативну взаємодію між німцями й фінами теж була неприпустима. Натомість ніщо не заважало обговорити систему комунікацій у Лапландії в межах угоди про транзит.

Незабаром стало очевидним, що німецько-російські стосунки заходять у кризу. 3 березня Совєтський Союз висловив протест з приводу приєднання Болгарії до Троїстого пакту. На Балканах загострилися суперечності інтересів, коли пронімецький уряд Югославії, який 25 березня задекларував приєднання країни до націй Осі, кілька днів по тому було повалено внаслідок державного перевороту. Пакт про дружбу, який совєтський уряд уклав з новими керівниками Югославії 5 квітня, увечері напередодні нападу Німеччини, став неприхованим викликом. Те саме прагнення оприявнилося в гарантії нейтралітету, яку 24 березня СССР дав Туреччині. Совєтський уряд передчував можливість неприхованого розриву з Німеччиною та потенційне збройне зіткнення, тому намагався виграти час, сковуючи німецьке військо на Балканах.

Події на Балканах ішли одна за одною у швидкому темпі. Упродовж квітня німці окупували весь півострів. Румунія оголосила мобілізацію, і на кордоні з Бесарабією було дислоковано потужні німецькі сили. Під час цих подій тиск на Фінляндію, здавалося, трохи ослабнув. Відкликання посла СССР у Гельсінкі, Зотова, який своїм нетактовним поводженням неодноразово погано прислужився працедавцям — було сприйнято як намагання поліпшити стосунки. Зотова заступив делікатний Орлов.

Зміна риторики, очевидно, зумовлювалася силовим розвитком подій з боку німців на південному сході, що поклало край домінуванню Совєтського Союзу і, здавалося, відновлювало рівновагу у Східній Європі. Полегкість, яку відчула Фінляндія, була тимчасовою і продиктованою кон’юнктурою. Тому нічого дивного в тому, що у Фінляндії багато хто хотів забути про ставлення Німеччини під час Зимової війни й намагався покращити стосунки. Що більше минав час, то важливішим це здавалося і з політичного, і з економічного погляду.

В усіх країнах існують «активісти», які мають забагато часу й сил, і це спокушає їх змагатися з органами влади (вони гадають, що в них більше можливостей служити загальному благу).

Зокрема в царині зовнішньої політики така активність легко може призвести до ускладнень. Так сталося, коли з приватної ініціативи почалося створення фінляндського добровольчого батальйону СС, який навесні 1941 року мав перебазуватися до Німеччини. Коли це питання було поставлено на розгляд в уряді, приготування зайшло вже так далеко, що він волів змиритися із цим, побоюючись, що протидія нашкодить економічним зв’язкам і взагалі справить негативне враження в Німеччині.

Зі свого боку я вважав, що таке починання по-прикрому втягне Фінляндію у великодержавну й расову політику Німеччини. Як головнокомандувач, я заперечував проти цієї ініціативи на тій підставі, що Фінляндії потрібне все її вояцтво у власній країні. Я особливо рішуче дистанціювався від цього починання, бо дізнався, що серед вербувальників є особи, які посилаються на те, що вони діють з дозволу головнокомандувача. Не міг я схвалити й аргумент міністра закордонних справ, який казав про потенційний політичний ефект від того, що створенням цього добровольчого батальйону Фінляндія окреслювала ідейну єдність з німецькою політикою щодо Європи.

Незважаючи на всі мої заперечення, батальйон було сформовано, і його бійцям довелося підписати контракт із зобов’язанням пройти дворічну службу. Утім мені вдалося домогтися того, щоб до батальйону вербувалися лише ті, хто не належав до штатного складу армії, а також до призову, який наступним мав стати під прапори. Розформування батальйону два роки по тому теж, як можна було передбачити, спричинило серйозне ускладнення.

* * *

Наприкінці зими 1941 року у наших стосунках з Німеччиною не сталося нічого нового, але 20 травня президент республіки прийняв міністра Шнуре, який прибув за дорученням Гітлера. Як я зазначив вище, тоді стало відомо про вимогу мати повну волю дій у Фінляндії, яку висунув Молотов на берлінських перемовинах у листопаді 1940 року, а також про позицію Німеччини в цьому питанні. Напружені стосунки між Німеччиною й СССР не конче мали призвести до війни, мовив Шнуре, але існувала ймовірність і такого варіанту, а також того, що СССР вчинить напад і у Фінляндії, і на Балканах. Тому райхсканцлер пропонував відрядити одного чи кількох військових експертів до Німеччини, щоб ознайомитися з інформацією стосовно тривожного становища у світі, яку німці хотіли надати.

На це президент Рюті відповів, що Фінляндія в жодному разі не нападатиме на СССР і що вона не хоче бути втягнутою у війну між великими державами. Але якщо ми самі зазнаємо агресії, то знову дамо відсіч. Якщо в такому разі є сподівання на допомогу, ми, звичайно, будемо раді. На запитання президента, чи вважатиме Німеччина російську агресію проти Фінляндії приводом для війни, міністр Шнуре відповів позитивно.

Про зміст цієї розмови я