Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

наступного дня, щоб, як він сказав, дістати принципову відповідь, і райхсмаршал сподівався, що вона складатиметься з одного-єдиного слова — «так» чи «ні». Я заявив про готовість прийняти його, але додав, що моя відповідь не зміниться. Дізнавшись про побажання не обговорювати це питання з нашим керівництвом зовнішніми відносинами, я лише зауважив, що моїм обов’язком є сповістити про зміст нашої розмови прем’єр-міністра Рюті, який на час хвороби президента Калліо виконував функції очільника держави. Коли я зробив це ввечері того самого дня, виконувач обов’язків президента доручив мені переказати райхсмаршалові через його емісара позитивну відповідь на питання про дозвіл на транзит. Коли Вельтьєнс відвідав мене назавтра вранці, я ознайомив його з відповіддю.

Міністр оборони негайно відрядив представників до Німеччини, щоб закупити матеріальні засоби. На перемовинах німці зобов’язалися також віддати частину призначеної для Фінляндії зброї, яку було вивантажено в норвезьких портах під час Зимової війни, а потім конфісковано німецьким військом, а також відшкодувати ту, якою вони вже скористалися.

Деталі транзитного руху обговорювали військові органи обох країн, досягнувши технічної домовленості 12 вересня. Саму угоду було підписано 22-го числа після перемовин між представниками міністерств закордонних справ. Вони прописали всі формулювання, не вислухавши думки військових органів Фінляндії, і угода не мала наслідком жодних близьких контактів між фінляндським й німецьким Генштабами.

Угода про транзит згодом зазнала суворої критики, але по її укладанні уся країна зітхнула з полегкістю. Кожен розумів, що зацікавлення Фінляндією з боку Німеччини було в тодішньому становищі єдиною соломинкою, за яку ми могли вхопитися, нехай і ніхто не міг знати, наскільки вона міцна. У середині вересня ще нічого не віщувало розірвання німецько-російського пакту, а також не було відомо, які саме домовленості могли існувати між цими двома диктаторськими країнами щодо розподілу сфер впливу в Північній Європі. Однак подальший перебіг подій і насамперед те, що саме стало відомо про плани росіян під час візиту Молотова до Берліна в листопаді 1940 року, переконало мене: якби не ознаки зацікавлення з боку Німеччини, які оприявнила угода про транзит, Фінляндія ще восени 1940 року стала б жертвою повторної агресії, зустріти яку ми на той час ще не наготувалися.

Угода, щоправда, спричинила протест британського уряду, але приватно нам натякнули про розуміння того, чому нам довелося так діяти. Схожа думка панувала і в американських урядових колах.

Ця німецька ініціатива дала Фінляндії таку бажану змогу перепочити після безперервного тиску, який тривав уже більш як півроку: на якийсь час нам перестали надходити нові російські вимоги. Центральною проблемою впродовж осені й зими стали нікелеві копальні. Фінляндія, як західна правова держава, вважала, що вона не може порушувати права нікелевого концерну й односторонньо розривати укладену 1934 року угоду, а СССР неодноразово погрожував силовими заходами, якщо це питання не буде швидко розв’язано так, як він вимагає. На момент настання війни влітку 1941-го проблему все ще не врегулювали.

Звістка про те, що комісар закордонних справ Молотов на початку листопада відвідає Берлін, викликала у Фінляндії велику тривогу. Багато що свідчило про те, що наша країна знову стане об’єктом торгів між цими двома великими державами. Англію не було здолано. Скидалося на те, що війна затягнеться, а що довше вона триватиме, то більше залежатиме Німеччина від свого могутнього союзника й постачання російських товарів. Ціна за це могла стати високою.

Те, що нам не вдалося дістати надійних відомостей про перемовини в Берліні, лише посилювало тривогу. Щоправда, наше керівництво зовнішніми відносинами помічало, наче Німеччина ставиться до Фінляндії позитивніше, ніж раніше, але наразі ця думка ґрунтувалася суто на припущеннях.

З документів про німецько-російську співпрацю[35], опублікованих Державним департаментом у Вашингтоні, з’ясовується, що фінляндське питання стало центральним пунктом перемовин на берлінській зустрічі восени 1940-го. Укладений за рік до того пакт, за словами Молотова, можна було визнати виконаним, за винятком одного пункту — Фінляндії! Совєтський уряд вважав своїм обов’язком «остаточно розв’язати і врегулювати фінляндське питання». Для цього не потрібно було жодних нових угод, адже Фінляндія відповідно до чинного тоді пакту вже належала до сфери впливу СССР.

Гітлер заявив, що стосовно цього не існує жодних розбіжностей і що політичних інтересів у Фінляндії Німеччина не має, але висловив побоювання, що в разі нового фінсько-російського конфлікту Фінляндію підтримає Швеція. Потенційно і Швеція, і Фінляндія у такому разі нададуть Англії, а можливо, і США авіабази, а це може змусити Німеччину вдатися до контрзаходів. Такий розвиток подій буде не в інтересах Німеччини, адже вона залежна від фінляндських нікелю й деревини. Чи не може СССР зачекати шість місяців чи, можливо, рік, щоб мати карт-бланш щодо Фінляндії?

На це Молотов відповів, що він не збагне, чому Совєтський Союз має відкладати реалізацію своїх планів. Адже йдеться не про війну в балтійському регіоні, а лише у Фінляндії в межах торішнього пакту. Німецьке військо має залишити фінляндську територію.

Сторони не дійшли згоди. Берлінська зустріч у листопаді 1940 року, як з’ясувалося згодом, означала вирішальний крок до остаточного розриву між Німеччиною й СССР.

Уривчасті відомості про перемовини надійшли до фінляндського уряду аж багато місяців по тому й різними каналами, і це, як ніщо, свідчить, що між Фінляндією та Німеччиною не існувало довірчої співпраці. Аж під час візиту міністра Шнуре до Гельсінкі наприкінці травня 1941 року наш уряд дістав повне уявлення про ті перемовини. Але відсутність точної інформації не зменшувала тривоги, зумовленої вимогами й намірами Совєтського Союзу.

19 грудня відбулася зміна варти на найвищому державному посту. Президент Кюесті Калліо, який ще перед війною нездужав, відійшов від справ, після того як численні й важкі обов’язки остаточно підірвали його сили. Очолюючи державу, він дуже відчував свою відповідальність. Патріархальний за духом, Калліо узяв на свої плечі тягар усієї країни, коли, виконуючи важкий обов’язок, засвідчив своїм підписом повноваження делегації, яка вирушила до Москви укладати мир, що змусив стількох наших громадян залишити свої домівки й землю. Власні душевні муки в ту хвилину побожний президент передав словами Біблії: «Горе невдатному пастухові, що залишає череду! Меч на руку його і на праве око його! Рука його цілком висохне; і праве око його цілком потьмяніє»[36].

Невдовзі це пророцтво справдилося. Ще в серпні того самого року президента Калліо розбив параліч, унаслідок якого в нього погіршала здатність говорити й ослабла права рука. Після того як він сповістив про рішення передати державне кермо в інші руки, на 19 грудня було призначено вибори нового президента.

Тут совєтський уряд здійснив резонансне втручання у