Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо

основі заснованого ще у 1890 р. акціонерного товариства «Гретер і Криванек» для вироблення устаткування для цукрових і пивоварних заводів. У 1922 р. підприємство отримало назву «Більшовик». У довоєнний час цей завод знаходився на околиці тодішнього Києва. В повоєнні роки в тому районі почалось інтенсивне будівництво промислових об'єктів та житла. ">[146] Були також — і досить часто — денні й нічні повітряні атаки на мости через Дніпро, але саме місто — його житлові квартали — не було бомбардовано. Я не припускаю думки, що це робилося з гуманітарних міркувань, наступна поведінка доводить саме протилежне. Найбільш імовірним є, що таку «милість» треба віднести на рахунок політичних міркувань. Проте населенню Києва так і не пощастило уникнути жаху повітряних бомбардувань, тільки не від ворожих німецьких літаків, а таки від своїх «сталінських соколів». Відмічу лише два значніші налети в першій половині травня 1942 року, коли на місто було скинено багато бомб без жадної системи, чи то пак — за цілком виразною системою — по найбільш заселених районах, де одвіку не було нічого військового. Одна невелика бомба потрапила в баню міського оперового театру, коли там ішла вистава. Бомба пробила баню і, не вибухнувши, пробила підлогу і попала в підвальне приміщення. Уламками склепіння вбито двох військових німців, одного поранено. В безпосередній близькості біля оперового театру вибухло ще дві бомби. Отже, цілком ясно, що цей самий «сталінський сокіл» мав своєю ціллю саме міський театр.

Особливо значну атаку було проведено на початку липня. Я саме був тоді в Києві і сам міг спостерігати цей злочинний налет: бомбардовано було найбільш залюднені райони міста. Ескадрилі йшли одна за одною з невеличкими інтервалами і буквально заливали місто дощем бомб до найбільших включно. Населення з жахом металось від будинку до будинку. Треба сказати, що добрих бомбосховищ у місті зовсім не було, якщо не числити кількох, які було виготовлено для «вищих чинів» уряду та НКВД, але вони, звичайно, були зайняті німцями. Населення ховалось, де прийдеться. Правда, бомбардуванню підпали й деякі «військові» об'єкти, а саме: угорський військовий лазарет, розташований у величезному будинку поруч із лікарнею–шпиталем колишньої Маріїнської Общини Червоного Хреста. Але й цей ганебний замір удався лише частково. Ні в угорський шпиталь, ні в шпиталь Червоного Хреста не влучила ні одна бомба, і всі поранені та хворі, що там перебували, залишились цілі. Зате навколо того «військового об'єкту» знесено з землі багато будинків, переповнених виключно мирним населенням. Увесь цей район по вулиці Саксаганського (колишня Маріїнсько–Благовіщенська) та далеко вгору по Паньківській та інших суміжних вулицях дуже потерпів. Другого дня після того бандитського наскоку я бачив авта, переповнені трупами побитих, з відірваними ногами, руками, дитячими голівками та тулубцями. Щоправда, то ж війна, то ж, бачите, «військовий об'єкт». Я цілком здаю собі справу, я розумію жорстокі закони війни, але такий, безперечно, непотрібний навіть для цієї війни, безславний злочин «славних сталінських соколів» не має собі виправдання.

* * *

Релігійне життя в Києві відродилось негайно ж після вступу німецького війська до міста. Впродовж короткого часу було відновлено відправи служби Божої в малій церкві Святої Софії, в Троїцькій церкві на Васильківській, Ільїнській — на Подолі та ще в небагатьох інших церквах, які ще подекуди залишились у Києві, колись так багатому на церкви та старовинні величні манастирі. Славнозвісні Михайлівський, Братський та багато інших старовинних манастирів та церков, як, скажемо, Десятинна та інші, були, як відомо, варварськи висаджені в повітря. В 1943 році почато роботи над відбудовою відомого Володимирського собору, який совєтська влада перетворила на музей. Посвячення та відкриття собору мало відбутися 20 вересня 1943 року, але не відбулось — у зв'язку з відходом німецького війська з Києва.

Про стихійне відновлення релігійного життя мені доводилось чути всюди. За два–три тижні після приходу німців у переважній кількості сіл і міст було відновлено службу Божу, звичайно, в якихось випадкових будівлях, адже всі церкви, за самим хіба малим виключенням, свого часу большевики або зовсім знищили, або перебудували на колгоспні управи або так звані «сільбуди», чи просто обернули на зсипища збіжжя та овочів.

В Новгород–Сіверську, наприклад, було відновлено міський собор, будований ще за гетьмана Мазепи; собор цей чудом зберігся від цілковитої руйнації в часах большевицького панування й перебував у жалюгідному стані. Після того, як розташований німецьким командуванням у Спасо–Преображенському манастирі табір військовополонених було ліквідовано, заходами міського населення і довколішнього селянства приступлено до його реставрації. Манастир, що містився недалеко від Новгород–Сіверська, свого часу проголосили большевики як «музей». На час приходу німців він був уже в напівзруйнованому стані. Добра розпись храму була замащена вапном та фарбою. Свою назву «музей» він виправдував хіба тим, що в ньому за большевиків зберігались такі справді музейні для населення України речі, як картопля та збіжжя… В зв'язку з великими руйнаціями, відбудову манастиря не було закінчено до відходу німців восени 1943 року.

Дуже відчувалась нестача священиків, особливо на селах. Церкви було відкрито в більшості сіл Чернігівщини, але служба Божа відбувалась у багатьох селах лише раз на два–три тижні. Щоправда, в Чернігові було вжито паліятивних заходів — висвячено багато колишніх дияконів та навіть дяків, — та все ж це замало зменшило потребу. Такі ж приблизно відомості я маю про Козелецький, Ніжинський, Комарівський райони. Те ж саме відбувалось на Дніпропетровщині, на Київщині, в районах, де мені доводилось спостерігати.

Влітку 1942 року мене одвідав мій старий знайомий з полювання й земляк, п. С…, який учителював на Коростенщині та в 1941 році жив у селі Н. (біля Коростеня). Він, пригадую, скаржився, що їм так і не довелося відновити навчання в сільських школах району взимку 1941–42 року. Але релігійне життя було розквітло. Зараз же по приході німців було відкрито церкви в переважній кількості сіл. Було відкрито церкву й у Чоповичах, в будинку колишньої жидівської синаґоґи, — місцева церква згоріла ще за большевиків. Влітку 1942 року, розповідав він, закладено будування нової церкви. Як мені довелося чути пізніше, церкву цю було закінчено і влітку 1943 року висвячено.

Відновлення навчання в школах ішло менш успішно. Основна перешкода — відсутність палива. Взимку 1941–42 року навчання майже ніде не відбувалось. Початкові та середні школи відновили навчання влітку 1942 року. Весною було відновлено навчання в Київському Медичному Інституті, причому навчання організоване відносно