Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця - Федір Петрович Пігідо
Я пригадую, з яким довір'ям і сердечністю зустрічало таких еміґрантів населення, і особливо селянство. Навесні 1942 року я був свідком однієї з таких зустрічів у Білій Церкві. Був то армійський офіцер колишньої української армії, народжений в Переяславі. Його зразу оточив натовп. Теплі взаємні привітання. Люди розпитують, як жилося за кордоном, чи багато там наших людей, що вони роблять, але головна тема — це те, що найбільш болить людей: що діється в світі, що ж воно буде зрештою; чому так довго німці не дають дозволу на утворення українського уряду; чи скоро буде утворено українську армію, щоб, зрештою, самим оборонити кордони від большевицької навали. Смикають того офіцера з усіх боків за рукава:
— Та зайдіть, пане старшино, хліба–соли одвідати, не погордуйте.
— Та хоч на хвилиночку зайдіть — ось же й моя хата!.. З одним із таких еміґрантів–офіцерів, п. Нордманом, уродженцем Ліфляндії, я зустрічався досить часто. Років чотирнадцяти він разом із рештками розбитих большевиками білих армій потрапив до Японії. Його батька — полковника колишньої царської армії — в одному з останніх боїв із большевиками забито. З Японії п. Нордман перебрався до Юґославії, де й закінчив освіту. Працював він як представник якоїсь лондонської фірми в Юґославії. З початком війни з СССР:
— … слідуючи родинній традиції й заповітам покійного батька, — казав п. Нордман, — я вважав за свій святий обов'язок вступити в ряди армії, яка вела війну проти большевиків. Гітлерівський режим мені, та й багатьом із нас, не подобається, але він оголосив війну комуністам, і того досить, — мета в нас спільна. Знищимо комуністів, а там якось уріжемо й апетит Гітлера…
В одно з частих одвідувань моєї родини п. Нордман привів якось до нас німецького військового урядовця, який посідав значне становище в управлінні організації ТОДТ. Був це статечний німець, років тридцяти п'яти, відомий у Дрездені юрист, Н. П. Повного прізвища, на жаль, я не можу подати — він мав тоді в Дрездені свій будинок і невеличкий маєток у К…, на південь від Дрездена, отже, можливо, що він і тепер там перебуває, і моя відвертість може обійтись йому задорого. П. Н. П. — людина високоосвічена, широкого світогляду, послідовний ворог комунізму і не менший, мабуть, ворог гітлерівського націонал–соціялізму. За короткий час ми зійшлись досить близько й розмови вели цілком одверто. Він завжди гостро критикував верхівку, яка оточувала Гітлера, та яка, власне, і керувала державною політикою Німеччини.
Якось восени 1942 року до нас завітали п. Н. П. та п. Нордман. Я був саме під враженням мого останнього перебування на Васильківщині і розповів про дії різних цивільних «ляйтерів» на селах: про запроваджену систему побоїв, про ґумові палиці, про облави на людей та все це неґативне, що його мені довелось бачити на селах. Пан Н. П. відповів, що йому відомі ще гірші факти і що це його дуже хвилює.
— Представники нашої цивільної влади, — казав п. Н. П., — це здебільшого найгірші представники нації, всякий бездарний партійний непотріб. Наші партійці, як і ваші сталінські молодчики, — це ягідки з одного і того ж поля. Я уявляю собі, яке жахливе враження залишать після себе ці посіпаки у вашій країні та скільки горя принесе все це нам усім у майбутньому… Гірко це, але ми не сміємо далі дурити себе, — додав п. Н. П., — ми програли й цю війну. Жах огортає душу, коли я думаю про наслідки, які принесе ця поразка не тільки для Німеччини, а й для інших, у тому числі й для вашого народу. Ви уявіть собі лише, що станеться, коли Европа потрапить у руки східнього тирана, цього новітнього Чінґіз–хана. А спинити його ледве чи вдасться кому…
П. Нордман почав заперечувати й не погоджуватись з такими песимістичними висновками, але Н. П. обстоював, що війну вже програно й остаточний розгром — лише питання часу. Одну з основних причин поразки Н. П. бачив у тих уже непоправних помилках, що їх допустилися вищі керівники на окупованих землях як на Заході, так і особливо на Сході.
— Ми бачимо, до якої прірви веде нас зарозуміле гітлерівське оточення, але ми безсилі щось вдіяти… та, мабуть, уже й запізно… — закінчив п. Н. П.
П. Н. П. часто з жалем говорив, що ця ж зарозумілість німецької верхівки призвела до того, що відносини між союзними арміями та особливо з угорською, з одного боку, і німецькою — з другого, а також між офіцерами цих армій — далеко не щирі і часто не дружні. Часто, говорячи про угорських офіцерів, п. Н. П. називав їх «наші вірні союзники», наголошуючи слово «вірні». Під час неодноразових зустрічів із угорськими офіцерами я спостерігав майже завжди неприховану ворожість до німецького офіцерства та взагалі до всього німецького, а також до чужих для угорського народу цілей війни. Між німецькими та угорськими офіцерами часто відбувались сутички, для припинення та ліквідації яких, як мені розповідали, потрібне було втручання й арбітраж вищого військового командування.
* * *Раніш я вже згадував, що за весь час боїв, аж до переходу Києва в німецькі руки, повітряних атак на місто не було. Правда, в перших днях війни скинено бомби на авіязавод у Грушках, за десять кілометрів від центру міста, та кілька бомб на завод «Большевик» — також за містом.
