Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Я його вговорюю, жартую, кажу, щоби прочуттю не довіряв і сміявся з усього.

— Хиба це, — кажу йому, — перший бій у нас? Не такі бої перебували ми, та й нічого, а цього щоб не перебути?! Не такий чорт страшний, як його малюють. От за пару хвилин наженемо Москалів… Ми підемо на Україну, а ти поїдеш на відпустку.

— Говори своє, - відповідає мені. — Ти все однаковий — бій чи не бій. Та я так прочуваю, що сьогодня мені не поталанить. Коби тільки не стати калікою…

По цьому став переказувати мені дещо до своєї рідні. У нас уже так водилося, що перед боями одні стрільці другим переказували деякі вістки до своїх рідних, передавали письма, цінніші річі та т. и., мовляв, "як я поляжу, ти останеш і подаш вістку, а ні, то навпаки…"

Від сотенного прийшов наказ:

— Сотня становить третю розстрільну! Перед нами дві розстрільні 35-го пішого полку. Лісом іти супокійно. На краю долів — скорий вогонь і відтак наступ!

Сотня рушила. В нас заграла кров. Кожний мимоволі стискав у руках кріса, начеб мав ось-ось втопити його у грудях ворога… Перед нами в недалекій віддалі поступала друга розстрільна. Над нашими головами тріскали вже ворожі стрільна, сиплючи оловом, наче градом. Вуха разив тріскіт ворожих кульок "дум-дум". Напереді грали вже скоростріли, приглушуючи своїм лоскотом пальбу розстрільної. Наші скоростріли продиралися також лісом вперед. Незабаром стали нести ранених із першої розстрільної. Питаємо:

— Що сталося? Чи ж би Москалі випередили нас?

— Ні, — відповідають, — не випередили, а тільки влучними стрільнами змели першу розстрільну.

Он як! То вже одної розстрільної нема?!. Нічого! Дамо собі раду й так. Коби швидше!

На нашу чету припало якраз продиратися через гущавину. Треба було собі прорубувати стежку ножами, а то й половими лопатками, інакше годі було пройти. Зате безпечніше було тут від "дум-дум" чи "кнальок", які, не долітаючи до нас, розтріскувалися на самому початку ліса зараз, як діткнулися галузок.

Поки дійшли ми на край ліса, звідки мали йти до наступу, попередньої розстрільної не стало. Десь щезла… Тільки тут і там видко було ще вояка із 35-го пішого полку. Багато лежало вже трупів. Треба було змінити плям ділання, щоб наступ повівся.

Направо від нас провадив гостинець. По обох боках були глибокі рови, якими аж любо було підкрадатися під вороже становище. Наліво також провадив у тому самому напрямі — хоч із меншими ровами. Недалеко видніла балка. І нею можна було з невеликою небезпекою підступити близько ворога. Між цими обома дорогами було московське становище. Тому поручник Бужор приказав четареві Осипу Івановичеві з 1 — ю четою [йти] наліво, а булавному Н. Коникові з 2-ю четою направо підступати й окружити вороже становище. Наші дві чети (3-тя і 4-та) ладились тим часом до наступу. Скоростріли вже уставлено. Треба було прорубати собі ще в гущавині дверці до випаду. Москалі зауважили нас уже добре. Весь вогонь спрямували в нашу сторону. Били цільно. Недаром гвардійці. Наші ряди стали проріджуватися. Тут і там почулося взивання санітарів.

Тепер заграли і наші скоростріли. Ми також отворили скорий огонь. Цим треба було ослабити ворожий огонь і також звернути увагу на себе, щоб тим часом крилові чети могли підсунутися й окружити ворога. Це вповні вдалося.

Як тільки чети зрівнялися з ворожим становищем, дано наказ "скоком вперід!". Зараз почали ми вибігати з лісу, то падаючи щопару кроків, то підбігаючи скоком вперід. Виходячи з лісу, треба було перескакувати через насип. І на цей, власне, насип спрямували Москалі весь вогонь. Треба було добре вважати на догідну хвилину — коли затнеться скоростріл чи закладають ленту з набоями. Тоді перескакувати вал!

Та тут обізвалась до нас ворожа артилерія. Як перед тим била тільки на зади, тепер спрямувала огонь на нас. Гранати і шрапнелі тріскали кругом. Наші скоростріли били поверх нас на Москалів. Приходило гаряче.

Нараз московські скоростріли справа притихли, пронісся наш боевий оклик "Слава!". Це булавний Коник зі своею четою вдарив остряками на московське крило і приневолив два скоростріли до мовчанки. Також і зліва четар Іванович відкрив криловий огонь. Вирішальна хвилина!

Шрапнелі тріскали над головами, але ми вже на це не зважали. Ліве вороже крило під напором чети Коника подається назад. Зриваємося, стискаємо кріпко кріси в руках і вихром біжимо вперід, щоб завдати вирішальний удар! Зі соток наших грудей лунає оклик "Слава!".

Допалаємо окопів! Москалі не подаються. Бороняться завзято! Недаром гвардійці… Треба остряками викидати їх з окопів.

Як дві хмари, гонені супротивними вітрами, з лоскотом і громом зударяються зі собою й дужаються хвилину, поки дужча не прожене слабшу, — так і тут зударилися дві лави грудей і стали борикатися… Це найбільш кровавий, найбільш жорстокий, а заразом і вирішальний момент! Тільки й чути було пронизливий свист і заглушуючий іук гарматніх стрілен, рідкі вистріли крісів, сапання дужаючихся людських тіл, зойк ранених та стони конаючих… Скоростріли замовкли, декотрі з добутих обертали вже наші на Москалів. Зразу годі було зміркувати, чия побіда. Але тільки зразу, бо нараз ворожа лава трісла й подалась узад. Рішилось!

Москалі, відстрілюючися, стали втікати через річку Збруч. Здаватись не хотіли. Почалася лапанка. Траплялось таке, що стрілець ухопив утікаючого москаля за плащ, той урвав поли або й роздягнувся вмить і дальше втікав, та тут доганяв його кріс…

За тими, що були вже далеко, грали скоростріли…

Але не всі москалі пішли врозтіч. Подалося тільки ліве крило й середина. Праве крило перейшло наліво на горбок з одним скорострілом. Заняли становище дуже вигідне. І були б здорово ще нас перечистили, бо вже якийсь ранений гвардієць став направляти на нас скоростріла, а сотня [наша] була як на долоні. Та поки він приладився, впав стріл від нас і він повалився біля своєї небезпечної зброї. Азаки другі надбігли, чета четаря Івановича вдарила зліва й довершила діла… Вив'язалась ще