Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Тепер провірили ми вислід нашої побіди. 5 скорострілів здобуто, сотки крісів і багато стрілива. Москалів утікло, може, з 50, решта остали побиті, ранені чи полонені.

Наших втрат годі було наразі дочислитись. Та й часу не було. Треба було користати з нагоди й перейти Збруч, заки Москалі вспіють розібрати місток і обсадити протилежний беріг.

Через річку перекинули були москалі двоє дерев, покрили їх широкими, на метр, дошками. Був це місток. Дощок не прибивали, щоб скорше мож було їх розібрати. Але не вспіли. Збігаючи згори, побачили ми, що містком перебігають іще москалі що дотепер крилися по ямах, хатах і т. п. Тому й місток стояв ще. Видно було як за річкою старшини силували салдатів обсаджувати окопи! Тож ми не надумувалися довго, пустилися бігом і разом з утікаючими москалями перебігали через місток у село Збриж. По другій стороні ріки одні стали виловлювати ще Москалів, а другі розпустили розстрільну й пішли очищувати село. За селом ми окопалися і зладили можливий причілок. Перехід через ріку Збруч був здобутий. Ми станули на вимріяній землі, в Україні!

Розглянулись по селу — не таке, як у нас, хоч і подібне. Пішли по хатах — людей нема. Пізнати, що нагло повтікали, бо не вспіли навіть позабирати найконечніших річей. Находили ми таке, що як був у нецках розчинений хліб, так і оставили. Так само й миски з харчем стояли на столах. Заходимо до одної пивниці. Нараз чуємо пронизливий крик.

— Змилуйтеся, не мучте мас! Як маєте убити, убийте відразу.

Здивовані таким приняттям, стоїмо безрадні, не знаючи, що робити. Коли очі освоїлися з темнотою, побачили ми перед собою навколішках кількох мешканців, зігнених у покірній, зрезигнованій поставі. Питаємо про вияснення їхніх слів. Кажуть:

— Як саддати втікали, силували всіх мешканців іти з ними. Хто не хотів, тому казали, що Австрійці всіх страшно замучать. Нам тяжко було оставити хазяйство. Але тепер, як ви прийшли, то краще забийте нас відразу, як маєте мучити.

Ми взялися вспокоювати і пояснювати, хто, чиї, чого прийшли, за що воюємо і т. д. Зразу не хотіли вірити. Але, коли ми дали їм волю робити що хочуть, тільки щоб не шкодили нам і не втікали до Москалів, вспокоїлися й пішли до хати. Небаром повиходило ще декілька родин. Це було доказом, що нас уже перестали боятися. За цей час зійшлася ціла сотня і стала на постій у селі. Була в нас охота йти дальше, щоб добути бодай ту батерію, що нам стільки дошкулила, але [старшини] заборонили. Ми обмежилися тільки на виставлення полевих сторож. Ворожа легка артилерія замовкла, а обізвалась тяжка; Почали бити "Іванами" (28 цм). Намагалися розбити місток позад нас, щоб відтак піти приступом. Але це не вдалося. Нам особисто нічо не пошкодили. Відтак почали острілювати село скорострілами.

Надраном змінив нас один курінь 35-го пішого полка. Сотня під охороною мряки відійшла в ліс, звідки вчера ще наступала. Тут, відпочиваючи, можна було почислити, кілько коштувало нам здобуття переходу через Збруч. Недоставало в сотні 30 людей — 29 ранених, один убитий — і то якраз мій друг Ониськів, що ще вчера так прочував свій кінець… Іду до його чети розвідатися, як то сталося. Кажуть таке:

— Наша чета підходила рідким лісом. Та поки дійшли до краю, було досить ранених. На яких 10–15 кроків до краю ліса товариш Ониськів вискочив з-за дерева і ще тільки крикнув "товариші, вперед!", як тут і поцілила його ворожа кулька. Він мовчки повалився долів. Підходимо — дістав кулею "дум-дум" у самі уста. Його прочуття сповнилося.

Зараз викопали на тому-таки місці могилу і, хоча тріскали ще кругом нас московські гарматні стрільна, похоронили нашого товариша. Вже неживому прийнято Срібну медалю хоробрости.

У цьому наступі стратили найбільше людей наші дві середні чети. Крилові не стратили майже ніщо. З команди групи прийшло признання для сотні та відзначення героям. Кажуть, що Генерал Блюм, бачучи наш наступ, думав, що ми втікаємо в Україну, щоб там піддатись. Тому сейчас післав за запасом, щоб москалі не використали того на свою руку. Та коли переконався, не міг надивуватися так удачно і скоро переведеному наступові. Це був послідний бій У.С.С. з москалями на галицькій землі за Світово! війни.

З кінцем липня 1917 р. прийшло до боїв між австрійсько-німецькими та російськими військами за переходи через Збруч. Взяла в них участь Гуцульська сотня У.С.С., що йшла в авангарді наступаючих військ.

Вив'язався завзятий і крівавий бій. Московські Гвардійці хотіли за всяку ціну вдержатися на цьому боці. Знову стрільці рішили їх таки викинути без огляду на жертви.

І жертви стали падати. Впав убитий стрілець В. Ониськів, ранений був четар С. Іваницький, дальше стрілець П. Шкондеюк та ін. Вже лежить їх кільканадцять, а Москалі і дальше сиплють градом куль. Стали кликати санітарів, та тут здавалося, що ні одного з них не допустить дощ олова. Але нараз підсувається санітар Н. Кіяшук (Москалівка, повіт Косів). Не зважаючи на небезпеку, він перев'язав одного раненого, підсунувся до другого, третього, у граді куль робить свою роботу. А наступ іде дальше, московські скоростріли не стихають. Сіють загладу наступаючим, аж захлистуються. Ранені й дальше падуть. Вкінці Юяшука не пощадила ворожа куля. Та він, хоч сам ранений, перев'язував дальше під градом куль своїх товаришів.

Завдяки цій совісності й скорій помочі ніхто з тодішніх ранених не помер.

Маю відходити вже до Вишколу У.С.С., але із причини недуги зачинаю ходити на 8-му обсервацію, а по обсервації дістаю вільне до 11 вересня. Лікар [Володимир] Білозор трошка раптово записує мені, що я маю запалення легень і здібний до полевої служби.