Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
Далі – в одного – бурхливе, мінливе, трагічне життя, царська опала і царська «ласка», страшніша за опалу, придворні бали і героїчний літературний труд, і нарешті – нагла смерть від руки царського поплічника, по суті – від руки Миколи І.
А в іншого майстерня «великого Карла» – Брюллова, могутній зліт на вершини поезії, «возмутительные стихи», і мчиться божевільна трійка з Петербурга в Оренбург, несучи бентежного поета, рядового Тараса Шевченка, заслати в безводні степи, «с запрещением писать и рисовать…» Десять років солдатчини, десять років поневіряння. Далі – поворот, Петербург, дружба з передовими, найкращими людьми Росії… Україна, знов Петербург – і смерть виснаженої, фізично замученої роками неволі, але незламної духом людини. По суті, Шевченко, так само, як і Пушкін, помер від руки Миколи І. І коли взяти творче життя одного й другого в цілому, то саме про внутрішню схожість і спорідненість, а не про зовнішню неподібність, і треба говорити.
«Деревня» Пушкіна й село Шевченка
Молодий Пушкін починає свій знаменитий вірш «Деревня» з традиційного захоплення «красотами природы», з гораціївського вихваляння простого й тихого життя на лоні природи:
Приветствую тебя, пустынный уголок,
Приют спокойствия, трудов и вдохновенья,
Где льётся дней моих невидимый поток
На лоне счастья и забвенья.
Далі йде чудесний опис села – і справді мальовничого, прекрасного. І раптом:
Но мысль ужасная здесь душу омрачает:
Среди цветущих нив и гор
Друг человечества печально замечает
Везде невежества губительный позор.
Не видя слёз, не внемля стона,
На пагубу людей избранное судьбой
Здесь барство дикое без чувства, без закона,
Присвоило себе насильственной лозой
И труд, и собственность, и время земледельца.
Склонясь на чуждый плуг, покорствуя бичам,
Здесь рабство тощее влачится по браздам
Неумолимого владельца.
Здесь тягостный ярем до гроба все влекут;
Надежд и склонностей в душе питать не смея,
Здесь девы юные цветут
Для прихоти бесчувственной злодея…
Несподіваний поворот! До речі, останні два рядки з процитованого уривка – це ніби програма для цілого ряду основних творів Шевченка, що починається з «Катерини».
І ось те саме село – байдуже, що тут воно українське, а там було російське – під пером Тараса Григоровича:
Якби ви знали, паничі,
Де люди плачуть живучи,
То ви б елегій не творили
Та марне Бога б не хвалили,
На наші сльози сміючись.
За що, не знаю, називають
Хатину в гаю тихим раєм…
Я в хаті мучився колись,
Мої там сльози пролились,
Найперші сльози! Я не знаю,
Чи єсть у Бога люте зло,
Щоб у тій хаті не жило?
А хату раєм називають!
Далі йде страшний у своїй правдивості опис кріпацького села. Шевченко не починає тут з ідилії, як починав «Деревню» Пушкін, але в іншому місці він таки з ідилії починає:
Село! І сердце одпочине.
Село на нашій Україні —
Неначе писанка. Село
Зеленим гаєм поросло.
Цвітуть сади, біліють хати,
А на горі стоять палати,
Неначе диво. А кругом
Широколистії тополі.
А там і ліс, і гай, і поле,
І сині гори над Дніпром,
Сам Бог витає над селом.
Село! Село! Веселі хати,
Веселі здалека палати —
Бодай ви терном поросли!
Щоб люди й сліду не знайшли,
Щоб і не знали, де й шукати.
Це вже той самий контраст, що і в «Деревне» Пушкіна. Ми можемо сміливо сказати, що в своїй оцінці кріпацького села «шістсотлітній дворянин» Пушкін і вчорашній кріпак Шевченко зійшлися. Проте Пушкін у своїй «Деревне», так само, як і в оді «Вольность», ще надіється, ще мріє про те, що рабство впаде «по манию царя». А втім, надія ця в нього не раз хиталась, і то дуже сильно. Уже в різдвяному вірші «Noel», що починається словами»: «Ура! В Россию скачет кочующий деспот!» – наводячи сказані нібито імператором слова: «людям все права людей, по царской милости моей, отдам из доброй воли», – поет дає таку скептичну кінцівку:
От радости в постеле
Запрыгало дитя:
«Неужто в самом деле?
Неужто не шутя?»
А мать ему: «Бай-бай!
Закрой свои ты глазки;
Пора уснуть бы, наконец,
Послушавши, как царь-отец
Рассказывает сказки!»
Пушкін на Україні та в Молдові
«А як жахав нерозкаяний вільнодумець Пушкін сослуживців своїх страшними розмовами в Кишиневі! От запис одного з них, Долгорукова: «Штатские чиновники (говорив Пушкін) – подлецы и воры; генералы – скоты большей частью; один класс земледельцев (тобто селян. – М. Р.) – почтенный. На дворян русских особенно нападал Пушкин. Их надобно всех повесить, а если бы это было, то он с удовольствием затягивал бы петли».
Ми повинні пам’ятати про класову обмеженість Пушкіна, ми не маємо права надмірно «революціонізувати» його і затирати суперечності, що, безумовно, були в його світогляді. Але нема сумніву, що він підносився над своїм класом, розривав його пута могутнім поривом свого генія.
Я сказав: нерозкаяний вільнодумець. Були намагання представити Пушкіна саме як розкаяного грішника. Одним із перших авторів цієї легенди, що поширював її задля добра родини Пушкіна, був той, хто все життя доброзичливо піклувався про арзамаського «Сверчка» і хто відіграв одмітну роль у викупі Шевченка, – Василь Андрійович Жуковський. Проте ми з усією рішучістю повинні відкинути цю легенду. Шевченківське «караюсь, мучуся… але не каюсь» міг з повним правом сказати про себе й Пушкін. У своєму першому засланні (друге було в селі Михайловському) Пушкін пише в посланні до Чаадаєва:
Ищу вознаградить в объятиях свободы
Мятежной младостью утраченные годы…
Ні, не покаявся автор «Вольности», а тільки хоче поглибити розуміння цієї вольності, свободи. У знаменитім вірші «Арион», написаному незабаром після грудневого повстання, згадуючи, як він співав колись «пловцам», тобто декабристам, заявляє твердо: «Я гимны прежние пою». А хіба «Анчар» – не покарна блискавка на голову самодержавству? І хіба не голос полум’яного