Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

На ґрунті таких настроїв виникає знаменита ода «Вольність» з огненними рядками:

Тремтіть, тремтіть, тирани світу!

А ви мужайтесь, жертви гніту,

Повстаньте, змучені раби!

Правда, поет ще вірить, що з царями можна «домовитись», він звертається до них:

Тож перші голови схиліть

Під захист правого закону,

Несхитно на сторожі трону

Народів вольність хай стоїть.

(Переклад І. Муратова)

Але вже недалекий час, коли він напише сатиричний різдвяний вірш «Noel», де говоритиме про царя Олександра І зовсім уже непоштивими словами, називаючи його «кочующим деспотом» і їдко висміюючи, як «царь-отец рассказывает сказки», обіцяючи людям «дать права людей». Недалекий час, коли він вступить до товариства «Зелёная лампа», яке було, по суті, чимось як філіал об’єднання майбутніх декабристів. Недалекий час, коли той же таки «кочующий деспот», «плешивый щёголь, враг труда, нечаянно пригретый славой», як назове його Пушкін пізніше, коли Олександр І, розгнівавшись на молодого поета за волелюбні його вірші, що ходили в списках по руках читачів, захоче вислати його до Сибіру чи на Соловки і тільки з особливої «ласки» замінить заслання – висланням поета до Катеринослава (нині – Дніпропетровськ), «на південь Росії», як тоді говорено.

Цареві не до вподоби поезії Пушкіна: «Деревня», «Noel», «Вольность»

Та й як було не гніватись цареві на автора «Села», «Noel» і «Вольності».

Звичайно, ні заслання «на південь Росії», ні пізніше заслання до села Михайловського під поліційний нагляд не могли пригасити волелюбного духу поета. Саме на Україні, в Кам’янці, де Пушкін не раз гостював і бував учасником одвертих розмов майбутніх декабристів, цей дух іще покріпився. І коли спалахнуло в 1825 році декабристське повстання, коли на трон зійшов новий «деспот» Микола І, Пушкін мав цілковиту підставу заявити йому (в уявній бесіді), що якби він, Пушкін, був у дні повстання в Петербурзі, то, звичайно, опинився б на Сенатській площі, у рядах повстанців.

Засланий коронованим деспотом поет, перебуваючи в Одесі під «началом» пишного «полу-милорда, полу-купца… полу-невежды, полу-подлеца», – писав у одній зі строф «Онєгіна»:

Чи дочекаюсь я свободи?

Пора, пора! Той час наспів!

Брожу над морем, жду погоди,

Маню вітрила кораблів…

«Жду погоди» – себто можливості поїхати з-під ненависного воронцовського, скоріше – царського «начала» за кордон. Ми знаємо, що про таємний від’їзд за кордон Пушкін дійсно мріяв, ба навіть брався був за його практичне здійснення. Характерно, що цитована строфа має на закінченні такі слова:

Пора покинуть береги

Мені ворожої стихії,

І там, де ясно мерехтить

Моєї Африки блакить,

Зітхати по смутній Росії,

Де я страждав, де я любив,

Де серце я похоронив.

Яка вже там «моя» Африка, коли «смутна» Росія навіки увійшла в поетове серце, в серце того поета, який промовив віщі слова: «Все треба творити в цій Росії і в цій російській мові!» Для Пушкіна була глибоко ненависна Росія царя, Росія грубого солдафона Аракчеєва і вишукано підлого «європейця» Воронцова, але Росія Кузьми Мініна і Степана Разіна, Росія Радищева і Грибоєдова, Росія, в якій жив і творив, знемагаючи під ігом рабства, великий народ, – ця Росія була в душі поета найсвятішою святинею.

Ось чому Пушкін завжди з нами. Але повністю ввійшов він у життя народу тільки нині, в наш радянський час. Колись Володимир Ілліч Ленін сказав, що твори геніального світового письменника відомі в царській Росії лише невеликому гуртові людей. Ці слова можна прикласти і до Пушкіна, і до Шевченка. Справді-бо, згадаймо, який низький рівень письменності був у дореволюційній Росії, згадаймо, що були в ній народи, які зовсім не мали свого письма, а російською також не могли читати. Згадаймо, що в нижчі та й середні школи того часу допускалось далеко не все, написане Пушкіним, а тільки невеличка частина його творів. Згадаймо, нарешті, що збірники творів Пушкіна, які тоді виходили, містили в собі знов-таки тільки деякі речі, та й то покалічені царською цензурою, а багато з чого, написаного ним, зовсім не могло з’явитися на людські очі. Саме ім’я Пушкіна було відоме далеко не всім. Отже, слова:

Про мене відголос пройде по всій Русі великій – це слова про майбутнє, про те, що було колись і у що він вірив усією душею.

Мрія поетова справдилась. «Всяк язик», тобто кожний народ у Радянському Союзі, не тільки знає тепер ім’я Пушкіна, а й читає рідною мовою твори великого російського поета…

За що ж ми так любимо, так шануємо Пушкіна, за що ж ми вважаємо його живим?

Згадаймо знов-таки безсмертні строфи «Пам’ятника». Мені хочеться особливо спинитися на рядку – «в мій жорстокий вік прославив я свободу». Саме свободі, вольності присвятив Пушкін все своє життя.

Заслання Пушкіна на Україну. Він полюбив її назавжди

Два царі – Олександр І і Микола І – всіляко знущалися з поета: Олександр за «вільнодумні» вірші спочатку заслав його – поета світового значення! – як урядовця на «південь Росії» – до Катеринослава, Кишинева й Одеси, та й взагалі ніяк не міг примиритися з поетом-бунтівником. А поет, як він сказав, «підсвистував» цареві Олександру до самої його смерті. Микола ніби простив поетові його «гріхи» і осипав його своїми «ласками», які були страшніші від усяких покарань, і закономірним кінцем яких було те, що поет упав у рідний російський сніг, смертельно поранений кулею чужинця, врешті, кулею царя, бо це ж він улаштував усе для того, щоб відбулася страшна дуель на березі Чорної річки! До речі, від «ласкавої» руки того ж таки Миколи передчасно вмер і Шевченко, замучений десятьма роками тяжкої солдатчини.

«Товарищ, верь, взойдёт она, звезда пленительного счастья…»

Ми пам’ятаємо, що Пушкін належав до поміщицького класу і що цим пояснюється багато протиріч у його світогляді. Але великий він тим, що умів підноситися над своїм класом. Тоді він усім серцем відчував свою єдність із трудящими, свій кровний зв’язок не з тими, хто їсть хліб, здобутий хліборобами, і одягається в пишну одіж, виткану рабинями, а з тими, хто добуває той хліб і тче ту одежу. У посланні до друга свого Чаадаєва він писав:

Товаришу, зійде вона,

Зоря принадливого щастя,

Росія збудиться від сна,

І на руїнах самовластя

Напишуть наші імена!

(Переклад Г. Брежньова)

«Принадливе щастя» – це, розуміється, повалення кріпосницького ладу. «Руїни самовластя» – повалення самодержавства. От таким духом дихав, от такими сподіваннями жив той, кого Микола І, Микола «Палкін», хотів зробити вірним своїм