Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко

були в нього враження від української природи, свідчить знаменитий вступ у тій же «Полтаві» – «Тиха украинская ночь…» При всій своїй пушкінській геніальній стислості, що являє собою цілковиту протилежність гоголівській невичерпній і так само геніальній щедрості («Знаете ли вы украинскую ночь»?), вступ цей є однією з вершин словесного пейзажу в світовій літературі.

Пушкін про знедолене селянство

А проте в душі поета звучали як лейтмотив слова, написані ще 1819 року в поезії «Деревня»: «Но мысль ужасная здесь душу омрачает». Невідступна гадка про рабство, про гноблення людини людиною, про кріпацтво не залишала поета й в Україні. Саме перебування на Півдні дало багату поживу для поглиблення і покріплення цієї думки: Пушкін побачив тут одну з найогидніших форм рабства – аракчеєвські військові поселення. Поет з усією силою зненавидів не тільки «всей России притеснителя», як сказано в одній із його епіграм, – Аракчеєва, а й аракчеєвщину, як одне з найбридкіших явищ в історії людства. І він, розуміється, знав, що Аракчеєв – не тільки чорна тінь, що її відкидає на землю постать «благословенного» царя, з гнівом і обуренням писав він про Катерину ІІ, що на словах буцімто знищила рабство, а насправді з небувалою жорстокістю посилила кріпосницький гніт, протегувала дикому поміщицькому свавіллю, роздала своїм фаворитам близько до мільйона селян і закріпачила «вольную Малороссию».

«Мысль ужасная здесь душу омрачает…» Пушкін багато їздив по Україні, багато бачив, багато чув. До нас, між іншим, дійшла карта України, намальована самим поетом. Пушкін був свідком того, як «барство дикое» – вислів із тої ж таки «Деревни» – знущається з людини, топче людську гідність, наругу чинить над людиною. Але доходили до нього і безпосередні відомості про народні повстання, про народних месників – таких, як Устим Кармелюк, як селяни села Дорогинки, що вбили свого жорстокого пана Саливона. Ці бунти жахали Олександра Романова, що посилав вірних своїх сатрапів усмиряти їх. Ці бунти покріпляли у Олександра Пушкіна думку, що в народі ненастанно палає любов до волі – та сама любов, що так ясно горіла в грудях самого поета. Пушкін бачив яскравий вияв цієї любові: втеча з катеринославської тюрми двох прикованих один до одного арештантів. Цей епізод він використав, як відомо, за основу поеми «Братья-разбойники». Деякі мотиви цієї поеми цікаво було б, до речі, зіставити з відповідними мотивами в поемі Шевченка «Варнак».

Пушкін і декабристи, майбутні засланці до Сибіру

Любов до волі… Засланий поет знайшов саме в засланні родючий для неї ґрунт. Над річкою Тясьмином, в селі Кам’янці, в маєтку Давидових, єдиноутробних братів Раєвського, де Олександр Сергійович гостював того ж таки року 1820, він бере участь у волелюбних розмовах членів потаємного товариства, що не відкрилися, проте, палкому поетові, – майбутніх декабристів. Тут поет чує вперше прізвище Пестель, а незабаром знайомиться він і з самим Павлом Івановичем, якого характеризував, як «розумну людину в повному значенні слова», як «одного з найбільш оригінальних умів», які він знав.

«Революционная традиция реабилитировала дело декабристов, как исторически важное и нужное, – відзначає академік М. В. Нечкіна. – Историография движения не может в этом отношении пройти мимо имени А. С. Пушкина. «Послание в Сибирь» (1827) появилось через полгода после царского «Донесения»».

Видатний російський поет захоплюється Україною

Інтерес Пушкіна до України виник задовго до «царської волі» послати поета туди служити. Уже в юнацькому вірші «Казак» чуємо ми безперечні відгуки українських пісень. Цікаво, до речі, що вірш цей написано ще до того, як вийшли в світ збірники українських пісень Церетелєва, Максимовича, Лукашевича, які потім стали відомі поетові. Отже – пісні, що були джерелом цього вірша, чув Пушкін із живих уст. Але, звичайно, перебування в Україні поглибило інтерес поета до того краю, який він потім добродушно-жартівливими словами, перегукуючись із пасічником Рудим Паньком, чиї «Вечера» так захопили поета, опише в «Гусаре» і урочисто-високими – в «Полтаве». Пушкін добре знав названі вже вище збірки пісень, уважно і критично читав «Историю русов», помилково приписувану архієпископу Георгію Кониському, вивчав чотиритомну «Историю Малой России» Бантиш-Каменського, захоплювався «Вечерами на хуторе близ Диканьки» і «Тарасом Бульбою». Його «Полтава» – не тільки геніальний вицвіт поетичної уяви, але і наслідок серйозного вивчення минулого нашої землі.

Взаємна любов, розуміння й шана

Пушкін знав Україну і любив її. Гарячою любов’ю відповідали Пушкіну кращі люди України. Починаючи з Боровиковського138, що ще за життя поетового переклав баладу «Ворон к ворону летит», а потім і «Зимний вечер», та Євгена Гребінки, що переклав і опублікував так само за поетового життя «Полтаву», присвятивши її переклад авторові, і Старицький, і Руданський, і багато інших дореволюційних поетів охоче перекладали Пушкіна. Високу ціну склав Пушкіну поет-революціонер Павло Грабовський, назвавши його одним із передових людей свого часу, на чиїх творах виховувалися покоління. Незаперечний глибокий зв’язок драматичних поем Лесі Українки з «маленькими трагедіями» Пушкіна, а «Камінного господаря» з «Каменным гостем». Іван Франко, тяжко хворий, в останні роки свого життя перекладав «Маленькі трагедії» й «Бориса Годунова».

Шевченко і Пушкін. Різне походження та спільні думки

Пушкін і Шевченко… Дві різні людські долі, представники двох різних, більше – полярних класів, вихідці із різного оточення, вихованці двох різних верств суспільства… Але ні в кого із українських поетів не було такої спорідненості з Пушкіним, як саме у Шевченка…

Які несхожі були у них дитинство та юність! Російська сім’я, де говорили французькою мовою, цитували Вольтера і Парні, вели змагання в створенні дотепних, еротичним повівом овіяних віршиків, де думали головним чином про світські розваги та бали. Притому сім’я дворянська, де з гордістю згадували шістсотрічну давність того дворянства… Батьківська бібліотека, здебільшого французька, де Пушкін ще отроком, без жодного над собою контролю, зачитувався творами легковажної, пустотливої, не завжди пристойної анакреонтичної поезії… Далі – Царськосельський ліцей під опікою «самого імператора», більш чи менш невинні пустощі – «проказы», рано пробуджена почуттєвість, рано виявлений поетичний талант, знайомство з гусарами Семеновського полку, з якими, як сказано в одному доносі, «куликали», тобто пиячили юні ліцеїсти… і – волелюбні розмови, «души прекрасные порывы», Кюхельбекер, Пущин, Чаадаєв та Каверін, проростання зерен, з яких колись виросте і забушує на Сенатській площі дворянська революція… Так було в одного.

Убога селянська хата… Під’яремна праця батьків… Убожество на лоні прекрасної української природи. Пастушок, що пасе чужі ягнята, хлопчик, що забравшись у бур’яни, снує якісь невиразні мрії про прекрасне, млою таємничості повите життя… Чумакування з батьком, дитяча мандрівка в степ