Тарас Шевченко та його доба. Том 1 - Рем Георгійович Симоненко
М. Шагінян з’ясовує, переборюючи досить поширене явище, властиве різним інтерпретаторам творчості Шевченка, які вкладають у це визначальне слово теж різне, але шаблонне твердження. «И вплоть до десятых годов ХХ века это определение не только всеми повторяется, но и всё больше принимает форму простого уравнения: Шевченко равен народной поэзии, Шевченко абсолютно народен, и, наконец, у Шевченко почти нет стиха, подобно которому нельзя было бы найти в сборниках украинских народных песен… Иначе сказать, понятие «народность» всё больше и больше суживалось, покуда не превратилось – перед самой революцией – в вопрос отвлечённых «формы» и «темы»…»129.
Що означає поняття «народність». Пушкін і Шевченко – однодумці
М. Шагінян прояснює й те, як розумів народність геніальний однодумець свого послідовника Тараса Шевченка – Олександр Сергійович Пушкін.
Основоположник великої російської літератури написав задовго до виходу в світ «Кобзаря»… але, на превеликий жаль, залишив незакінченою статтю «О народности в литературе». Неповна сторінка друкованого тексту насичена властивими Олександру Сергійовичу зацікавленими принциповими роздумами… «С некоторых пор, – стверджував О. С. Пушкін, – в произведениях вошло в обыкновение говорить о народности, требовать народности, жаловаться на отсутствие народности в произведении литературы, но никто не думал определить, что разумеет он под словом народность». Олександр Сергійович Пушкін встиг визначити два основні трактування цього поняття, які належали, щоправда, далеким від справжньої народної поезії особам, а також з’ясувати їхню неспроможність.
«Один из наших критиков, – зазначав Пушкін, – кажется, полагает, что народность состоит в выборе предметов из отечественной истории». «Другие, – вказував він, довівши примітивність першого погляду, – видят народность в словах, т. е. радуются тем, что, изъясняясь по-русски, употребляют русские слова».
Між тим, попри ці ознаки, які – у кращому разі, – можна назвати формальними, О. С. Пушкін звертає увагу на внутрішній зміст розуміння народності: «Народность в писателе есть достоинство, которое вполне может быть оценено одними соотечественниками, – для других оно либо не существует, или даже может оказаться пороком».
І ще одне – як видно з цього коротенького уривка – О. С. Пушкін закликав до ствердження права народів на національну самобутність, а звідси й до необхідності толерантного до них ставлення: «Климат, образ правления, вера дают каждому народу, – звертає увагу геніальний російський поет, – особенную физиономию, которая более или менее отражается в зеркале поэзии. Есть образ мыслей и чувствований, есть тьма обычаев, поверий и привычек, принадлежащих какому-нибудь народу»130.
ОЛЕКСАНДР СЕРГІЙОВИЧ ПУШКІН І ТАРАС ГРИГОРОВИЧ ШЕВЧЕНКО. ОРГАНІЧНА СЕРДЕЧНА БЛИЗЬКІСТЬ ЇХНІХ ДУМ, ПОРИВАНЬ І ПОЕЗІЇ
М. Т. Рильський – вдумливий дослідник творчості найбільшого російського поета
Олександр Сергійович Пушкін не встиг познайомитись із творчістю геніального українського поета, та він добре знав Україну, по-справжньому любив її, присвятив їй, її історії написані з любов’ю ґрунтовні й щирі праці. Про близькість творчості видатних російського та українського поетів з глибоким проникненням у суть справи натхненно писав класик української літератури ХХ століття Максим Тадейович Рильський.
Академіку Рильському належить низка творів, присвячених О. С. Пушкіну. Вище наводилось яскраве висловлювання Максима Тадейовича Рильського про той органічний вплив зачинателя російської поезії на свого українського собрата – «животворне сонце». Додамо й визначення, яким сучасники О. С. Пушкіна характеризували свого улюбленця. Це – «России вечная любовь». Воно відповідало й тому, як ставилась передова українська громадськість до Т. Г. Шевченка. І те, й друге зв’язувало, зближало поезію, думи й прагнення найбільших в історії російського та українського поетів. Захоплені дослідницькі твори поета-академіка М. Т. Рильського не можна читати, не насолоджуючись їх справжньою поетикою, вони написані справжнім митцем.
«России первая любовь». Цю характеристику Пушкіна, справедливо вважає М. Т. Рильський, можна було б змінити так: «России вечная любовь». Пушкін – не тільки великий поет. Пушкін – живе втілення найблагородніших рис великого російського народу. Він мав повне право сказати про свою поезію, про свій голос:
И неподкупный голос мой
Был эхо русского народа.
Таке ж право й щодо свого рідного народу, безперечно, належало й Тарасові Григоровичу Шевченко.
Няня – найулюбленіша вихователька геніального російського поета
Глибоко справедливі слова Чернишевського: «Незважаючи на французьке виховання, незважаючи на те, що в його родинному колі говорилося переважно по-французьки, Пушкін, як відомо, вже в дитинстві був оточений елементом народності, відомо, що головною представницею цього впливу була няня Орина Родіонівна».
Майже ту саму думку знаходимо ми й у другого поважного російського революціонера-демократа Добролюбова, який казав, що Пушкін умів осягнути потреби та істинний характер народного побуту.
Максим Горький, називаючи трьох найбільших поетів слов’янства – Пушкіна, Міцкевича, Шевченка – «радісними явищами», підкреслює, що ці геніальні люди з найбільшою повнотою втілювали в собі основні риси, прагнення й жадання своїх народів.
Пушкін вірив у прекрасне майбутнє «Русі великої» і в те, що у сузір’ї її слави засяє і його зоря.
Про мене відголос пройде в Русі великій,
І нарече мене всяк сущий в ній язик.
І гордий внук слов’ян, і фін, і нині дикий
Тунгус, і друг степів калмик131.
«И долго буду тем любезен я народу…»
Для Пушкіна вся Русь велика – це всі «язики», всі народи тодішньої Російської імперії. «Нині дикий» – це дуже характерне для Пушкіна слово, він знав, що культура прийде до всіх. Вона й прийшла до всіх у сяйві Жовтня, і в усі ізби, хати, юрти, кибитки, робітничі доми ввійшов Олександр Пушкін, який найбільшу свою життєву заслугу характеризував так:
І довго буду тим я дорогий народу,
Що добрість у серцях піснями викликав,
Що в мій жорстокий вік прославив я свободу
І за упалих обставав.
Відомо, звичайно, що третій рядок цієї строфи спершу написаний був так:
Что вслед Радищеву восславил я свободу.
І це слід пам’ятати, адже Олександр Радіщев був одним із духовних попередників Олександра Пушкіна.
Молодий Пушкін читав Радіщева, він виховувався разом з майбутніми декабристами Пущиним і Кюхельбекером, він приятелював з Чаадаєвим. Мрії про вольність – нехай і невиразні – були тим повітрям, яким дихав Пушкін-ліцеїст. Ось чому його ранній вірш «Ліцинію»132 своїм сатиричним жалом спрямований проти вельмож і проти рабства, от чому кінчається він знаменитими
