Безсмертний полк. Священна війна Путіна - Галя Аккерман
Я ще пригадую телепередачі й дуже жваві дискусії під час перебудови та перших років Єльцина. Осуд сталінізму і тверде бажання збудувати демократичне суспільство. Повітря свободи, яке віяло над Росією. Що сталося з тим усім? Уже двадцять років ті, хто не згоден із владою або не може влаштувати свого життя в путінській державі, — «космополітична інтелігенція», але не тільки вона, — масово покидають країну. За даними одного дуже поважного дослідження[120], після піку еміграції (понад мільйон осіб), досягнутого в 1990-х роках серед економічного краху, еміграція стабілізувалася на рівні 30–50 тис. осіб за рік аж до переобрання Путіна 2012 року, коли вона знову дуже пожвавилася: 122 800 осіб 2012-го і 186 400 осіб 2013-го. Але справжня втеча людського капіталу (як, до речі, й просто капіталу) почалася 2014 року, після анексії Криму. Утікали тисячі: 310,5 тис. Осіб 2014 року, 353,2 тис. осіб 2015 року, 313,2 тис. осіб 2016 року, 377,2 тис. осіб 2017 року. Статистичні дані за 2018 рік, коли я пишу цю книжку, ще невідомі, але ніщо не дає підстав вважати, що тенденція змінилася на протилежну. Росія, чиє населення офіційно досягло 147 млн осіб (можливо, насправді менше[121]), займає третє місце у світі за кількістю емігрантів, які живуть за кордоном: 10,6 млн осіб, одразу після Індії та Мексики, але попереду Китаю, Бангладеш і Сирії. Як наголошує один сайт, присвячений проблемам еміграції, «90% росіян живуть у стані стресу, а 10% живуть у Великобританії, Франції, Італії, Швейцарії і США»[122].
Але дехто, хто ненавидить режим Путіна, не хоче або не може виїхати. Оскільки справжнє політичне життя неможливе, одні вдаються до громадської діяльності на місцевому рівні, присвячують себе «малим справам»[123], які треба боронити. Інші намагаються жити як за совєтської доби, у своєрідній лялечці, яку називають «внутрішньою еміграцією». Ці люди дивляться тільки «Дождь», слухають тільки «Эхо Москвы», переглядають лише опозиційні сайти, хоча це стає дедалі важчим унаслідок посилення контролю держави за інтернетом. Дехто навіть вирішив покинути великі міста й оселитися в далеких селах, де живе скромно, у єднанні з природою. В моїй пам’яті закарбувалась одна розмова. Восени 2014 року я провідала одне подружжя московських друзів моєї юності: провідного фахівця з російської літератури і редакторки. Після анексії Криму вони були вкрай пригнічені. Називали ту анексію великим лихом, яке спіткало їхню країну. Нарікали й на те, що стало неможливим розмовляти байдуже з ким за межами вельми вузького кола друзів. Моя подруга розповіла, що одна колега здивувала її, коли вона, розмовляючи з нею по телефону, засудила окупацію Криму. Колега одразу обурилася: «Як ви смієте говорити таким тоном про нашу країну? Я б сказала, що ви нічого не тямите в геополітиці!»
За двадцять років промивання мізків, яке здійснювали сотні кисельових і соловйових, суркових і дугіних, симонян і проханових, усі безсоромні «політтехнологи», дало, без сумніву, свої плоди. Сьогодні святкують анексію Криму і вважають Захід за ворога, ходять разом із «Безсмертним полком» і купують своїм діям військові мундири: більшість населення цілковито довіряє Путіну. Воліє радше повторювати офіційну брехню, ніж дізнатися правду, що все-таки можливо. Тож одна російська журналістка, моя давня знайома, стверджує, не моргнувши оком, що саме британські таємні служби отруїли батька і доньку Скрипалів, щоб «нашкодити образу Росії». А вдова одного видатного композитора досі радіє, що Крим «відтепер наш». А ще одна давня знайома, московський психіатр, запитує, чи безпечно приїздити у відпустку у Францію: «Нас усюди ненавидять!»
Філіп К. Дік (1928–1982), чиї всі твори я люблю, написав 1964 року невеликий роман, який дуже вплинув на мене: «Передостання правда». В цій книжці населення Землі зігнане в підземні сховища, де виробляє роботів для боротьби між двома наддержавами. От тільки ядерна війна давно вже скінчилася. Володарі обох таборів поділили планету й живуть у великих резиденціях, що їх доглядають оті роботи. Але населення нічого не знає про те: дивиться щодня по телевізору сцени боїв, щодня чує підбадьорливі слова видатного харизматичного вождя. Усі ті сцени створено штучно, наче в електронній грі, і навіть великий вождь насправді не існує, це лише симулякр у віртуальній реальності, як у Пелевіна. Роман закінчується оптимістичною нотою: відчайдушно сміливі люди починають виходити на поверхню. Невдовзі правду знатимуть усі.
Російське населення нагадує мені людей у тому романі: його ошукали «політтехнологи», які навмисне збудували паралельні минуле і теперішнє. Насправді життя в совєтському суспільстві ніколи не було рожевим; Друга світова війна була страхітливим випробуванням, але Перемога не дає росіянам, як і будь-якому іншому народові, права втручатися у справи інших країн. Західні «вороги» насправді не вороги, ніяка війна не загрожує тій великій країні. Російській державі досить визнати свої провини, щоб домогтися зняття західних санкцій.
Доки російський народ житиме в цьому королівстві кривих дзеркал? 2017 року в російському інтернеті мала грандіозний успіх пісня, яку співав дитячий хор перед Мамаєвим курганом, найбільшим у світі меморіалом на честь Другої світової війни, що стоїть у центрі Волгограда (колишнього Сталінграда). Яка ж назва тієї пісні? «Дядя Вова». Саме отак російські діти звертаються до старших осіб у своєму родинному або дружньому колі: дядя, тьотя, а далі йде зменшене ім’я. Вова — це Володимир. Одне слово, йдеться про пісню, якою діти звертаються до Путіна[124]. Подивіться це відео. Діти та підлітки, хлопчики і дівчатка одягнені у військові мундири. Ті, хто стоїть у першому ряду, тримають фотографії своїх предків і почепили собі на груди їхні нагороди. Вони теж становлять частину «Безсмертного полку», що маршує, звичайно, раз у рік, але його присутність у суспільстві тепер постійна.
А что достанется тому, поколению моему?
Дать слабинку, потеряем всю страну.
А наши верные друзья, это Флот и Армия,
Память дружбы, деда красная звезда.
