Безсмертний полк. Священна війна Путіна - Галя Аккерман

Як збудувати національний наратив із такою плутаною історичною спадщиною? Як звільнити українську історію від надміру брехні, дезінформації та пропусків совєтського періоду? Це завдання важке, і є ще численні білі плями. Лише політична свобода, яку має Україна після здобуття незалежності, а також повне відкриття кілька років тому всіх таємних архівів, зокрема архівів КГБ і Центрального Комітету Комуністичної партії України, дали змогу історикам ексгумувати минуле. Протягом десятиріч прізвище Бандери і слово «бандерівщина» звучали як страшне звинувачення. Тепер ми вже знаємо: інші керівники, а не сам Бандера, що ніколи не повернувся в Україну після тривалого ув’язнення в Заксенгаузені, провадили операції проти тих, кого вважали за совєтських окупантів. Якщо вірити статистиці КГБ, у 1944–1953 рр. від рук бандерівців загинуло 30 676 осіб під час десь 5000 збройних нападів. Серед жертв є 8350 військових, а отже, й членів винищувальних батальйонів, співробітників КГБ і МВД; решта були представниками совєтської влади, Комуністичної партії, комсомолу й т. ін. Саме цю запеклу боротьбу За національну незалежність совєтський режим вважав за непрощенну і саме вона спонукала його створити кліше та уподібнити бандерівщину до фашизму, хоч ідеологія ОУН-УПА не мала ніякого зв’язку ні з нацизмом, ні з антисемітизмом.

У сучасній Україні ім’я Бандери набуло тепер позитивної конотації як ім’я провидця, що боровся за незалежність своєї країни. Але підносять тільки його антиімперіалістичну й антисовєтську боротьбу, а не так званий політичний антисемітизм (ототожнення євреїв із більшовиками) і не наївну віру в Гітлера, що, як думав він, дозволить створити суверенну українську державу. Чи можна відокремити ці риси особистості Бандери і його руху, взявши до уваги його еволюцію та розрив із нацизмом? Якщо ми хочемо відповісти на це запитання, треба відчути себе в шкурі балтів, поляків та українців (надто з Західної України). Для цих народів і нацистські війська, і совєтські були напасниками, які хотіли скорити їх. Ханна Арендт, Олександр Солженіцин, Василь Гроссман, згодом Андре Ґлюксман та інші західні мислителі порівнювали обидва вбивчі режими і не бачили різниці між їхніми жахіттями. На практиці совєтський режим, незважаючи на прогресивні ідеї, скоїв моторошні злочини, хоч яким було їхнє ідеологічне виправдання. Проте в Росії і навіть у деяких інших країнах аж дотепер усяке порівняння двох тоталітаризмів XX ст. натрапляє на великий опір. Досить пригадати скандал, що супроводив публікацію 1997 року у Франції «Чорної книги комунізму»[108]. Але таке взаємне прирівнювання їх становить тепер офіційну позицію України. 9 квітня 2015 року Верховна Рада ухвалила закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки»[109]. Така антитоталітарна позиція ненависна Кремлю: нова російська ідеологія прагне створити позитивний образ сталінського періоду.

Знаючи, що боротьбу за національну незалежність та антиколоніальну боротьбу в світі рідко провадять у рукавичках, я все-таки відчуваю велику збентеженість, коли бачу меморіальну дошку з ім’ям Бандери коло входу до української школи або коли йду по вулиці Бандери в Києві. А як могло б бути по-іншому? Голокост — це історія моєї родини. Моя свекруха, що єдина вижила з численної родини, була ув’язнена в Аушвіці. Вся родина мого діда по матері була знищена в Польщі. Проте мої українські друзі, і євреї, і християни, мають більш нюансоване сприйняття, і я довіряю їм. Для них має значення свобода, яка дає змогу поважати водночас ОУН-УПА за їхню боротьбу проти совєтського окупанта, і українських солдатів, що воювали в лавах Червоної армії. Нині в Україні вшановують жертв і голодомору, і голокосту, а також жертв політичних переслідувань українців, які шаленіли в цій совєтській республіці від миті утвердження комуністичного режиму аж до його краху і забрали сотні тисяч людських життів. Мої друзі сподіваються, що рано чи пізно, з побудовою української політичної нації (з представників різного етнічного походження), буде вироблений чесний національний наратив, який примирить націю з її тяжким і трагічним минулим. Перші кроки в цьому напрямі вже ступили.

«Фашистська держава»?

2018 року Верховна Рада ухвалила закон, згідно з яким останніх ще живих бійців ОУН-УПА вважають за ветеранів боїв за незалежність України, так само як і колишніх бійців Червоної армії. Вони мають ті самі привілеї — за винятком осіб, причетних до злочинів проти людства, отже, й антисемітських злочинів. Цей закон уписується в логіку одного указу 2015 року президента Порошенка, що запровадив у офіційному календарі День пам’яті й національного примирення — 8 травня, напередодні Дня Перемоги (який у Росії та більшості колишніх совєтських республік відзначають 9 травня).

В українському дискурсі немає нічого мілітаристського: вшановують «подвиг українського народу, його визначний внесок у перемогу антигітлерівської коаліції в Другій світовій війні», виражають «повагу до всіх борців проти нацизму», вшановують полеглих у бою, а також «жертв війни, воєнних злочинів, депортацій та злочинів проти людяності, скоєних у роки війни»[110].

Паралельно українська влада за погодженням із єврейською громадою, яка й досі нараховує, незважаючи на масову еміграцію до Ізраїлю, десь 250 000 членів, ушановує щороку трагедію Бабиного яру в Києві, місці наймасовішого вбивства євреїв в Україні. 29 і 30 вересня 1941 року там розстріляно 33 771 єврея. Згодом там страчували ще й циганів, психічно хворих, військовополонених, совєтських партизанів і... українських націоналістів. На цьому величному вшануванні згадують усіх жертв голокосту. під час ушанування 2018 року президент Порошенко заявив:

«Сьогодні Україна і весь світ ушановують пам’ять жертв Бабиного Яру — трагедії, яка повік болітиме народам і державам та мотивуватиме політиків до мудрих цивілізованих рішень... Бабин Яр — трагедія киян, всієї України, незагоєна рана на тілі нашої планети. Це місце — братська могила різних народів і відомий у всьому світі символ голокосту»[111].

Вивчають проект створення великого музею Бабиного яру. Чекаючи цього, центр «Юдаїка», яким керує мій друг Леонід Фінберг, здійснює надзвичайну працю, щоб відродити єврейську минувшину України: через книжки, публікації в періодиці, етнографічні експедиції, документальні фільми й т. ін. Він аж ніяк не самотній. У Дніпрі ще один друг, Ігор Щупак, керує Українським інститутом вивчення голокосту і Музеєм «Пам’ять єврейського народу та голокост в Україні», найбільшим у Європі. Цей інститут, названий Ткума, поширює свою діяльність на всю країну, організовує форуми, семінари й культурні заходи, бере участь у міжнародних маніфестаціях. Україна — це ще й історичний центр