Безсмертний полк. Священна війна Путіна - Галя Аккерман
«Ідеться про Російську весну, перемогу або поразку Росії в боротьбі проти свого екзистенційного ворога (атлантизму, глобальної фінансової олігархії, Заходу), долю Русского мира, Великої Росії. Росія може бути тільки великою, інакше припинить існувати. Звичайно, російський народ завжди платив дуже високу ціну за велич Росії, проливаючи іноді моря крові... На Донбасі, захищаючи Русский мир, загинули десятки тисяч людей... Дехто вирушив на Донбас після того, як був переконаний моєю позицією і моїм аналізом. Я розумію, що маю особисту відповідальність за долю і кров Новоросії, за її шлях, за її мертвих і живих».
Багато інших авторів теж висвітлюють тему України крізь лупу, яка викривлює геть усе. Серед них є письменник Едуард Лимонов, колишній лідер націонал-більшовицького руху і добре відомий у Франції письменник завдяки роману, який присвятив йому Емманюель Каррер[116]. Завжди прихильник Великої Росії, цей революціонер фашистського штибу виражає в своїй недавній книжці[117] переконаність, що кінець України вже близько:
«Не слід шукати компромісу з Києвом. Це нерозумний противник, не здатний вести переговорів, підступний і непередбачуваний... Треба орієнтуватися на іншу мету: воєнну перемогу над Києвом, а не компроміс із ним.
Ще одна помилка — не слід шукати розуміння з боку Заходу. Вони можуть зрозуміти Росію, але не хочуть і не розумітимуть. Вони прагнуть скрутити нас у баранячий ріг своїм тиском на нас... А Володимир Володимирович (Путін) даремно так часто розмовляє зі злочинцем Порошенком.
Не треба зустрічатися й зі спадково ворожою Росії фрау Меркель. Треба відвести її на холодну дистанцію, в крайньому разі нехай із нею коротко розмовляє іноді прем’єр Медведєв. Зрештою, це Німеччині вкрай треба грітися російським газом, не навпаки».
Лимонов у минулому брав участь у багатьох війнах на постсовєтському просторі й на Балканах. Постарівши, обмежується письмом. Натомість досить непоганий письменник Захар Прилєпін, кілька книжок якого опубліковано у Франції, взяв зброю, щоб воювати на Донбасі на боці сепаратистів. Він навіть створив батальйон командос і очолив його завдяки своєму досвіду, набутому в Чечні — зрозуміло, з російського боку. В інтерв’ю, датованому лютим 2017 року і опублікованому в тижневику «Звезда», він заявив, що мета війни на Донбасі — захопити Київ, бо «Київ російське місто. Українське російське місто... Наша мета — вся Україна. Жодна інша мета не можлива». Цікаво зазначити, що в тому самому інтерв’ю він говорить про призначення Росії:
«Бог є... Я щиро вірю, що Росія свята... Це дуже просто. Ми спасителі світу. Треба усвідомити це. Ми охоронці... людського здорового глузду. Охоронці того, що робить людину людиною».
Одержимість НАТО
Але нині в хорі антиукраїнських голосів у Росії переважає не цей месіанський тон. Україну сприймають водночас і як фашистську, і як прихильницю атлантизму, а це, зрозуміла річ, абсолютно несумісні речі. Згідно з російським дискурсом Україна — вістря списа Західного світу і НАТО проти Росії, яка може розраховувати лише на свої сили. Нагадаймо, що протягом постсовєтського періоду і аж до дуже недавнього часу НАТО не вважав Росію за ворога. Натомість Росія вважає НАТО за ворога номер один і гостро реагує на присутність військ та об’єктів НАТО коло своїх кордонів.
Вісім чи дев’ять років тому я поїхала в Київ викладати журналістику в Києво-Могилянській академії, мабуть, найкращому університеті країни. Тієї пори ідея вступу до НАТО вже почала поширюватися в Україні, але прихильною до неї була незначна меншість населення. Мої студенти третього і четвертого курсів практично нічого не знали про ту організацію. Більшість українського населення не схвалювала можливого вступу до НАТО. Після весни 2014 року, анексії Криму і початку війни на Донбасі, вітер перемінився. За даними різних опитувань громадської думки, десь половина населення, а то й більше підтримують цей вступ і набагато менше половини висловлюється проти. Як заявив президент Порошенко в Брюсселі на саміті НАТО в липні 2018 року, «Один із постійних членів Ради Безпеки ООН — агресор. За цих умов єдиний механізм, що функціонує, — НАТО». Отже, на його думку, членство в НАТО є «цивілізаційним вибором, який виразно підтримує український народ». У лютому 2019 року Верховна Рада зрештою ухвалила зміни до Конституції, записавши в ній як мету членство в ЄС і НАТО.
Річ очевидна, цей вступ відбудеться не завтра і не післязавтра. Щоб стати членом ЄС, Україна має пройти довгий шлях реформ, значно зменшити корупцію, створити справді незалежне правосуддя й т. ін. Ці вимоги Європи великою мірою збігаються з вимогами НАТО, але на цьому шляху є величезна перешкода: війна на Донбасі, що триває з невеликою інтенсивністю, але зі щоденною часткою полеглих і поранених. НАТО не має ніякого інтересу встрявати в конфлікт із Росією, що могло б статись, якби Україна належала до цієї організації. Натомість Росія зацікавлена в підтримці на плаву сепаратистських республік і підживленні воєнного конфлікту. Саме це відверто стверджує письменник-націоналіст Олександр Проханов в одній статті, датованій жовтнем 2018 року, а наступного місяця в інтерв’ю «Комсомольской правде», де він бичує Україну та її «бандерівську ідеологію». Але й висловлює впевненість, що в далекій перспективі вступ України до НАТО неминучий. Війна на Донбасі дає лише змогу загальмувати процес:
«Україна приєднається до НАТО, бо цю постанову ухвалив Захід, і він не відступить. Режим (український) не впаде... Його долю вирішують не на Хрещатику, а на Капітолійському пагорбі... Київська пропаганда тотальна. Вона знищує, і вже знищила, братерство, перетворивши українське населення, яке складається з українців, росіян, євреїв, у застиглий русофобський моноліт. Україна будує свою нову державу, спираючись на ненависть до Росії і росіян... Україна перетвориться в могутній антиросійський плацдарм, звідки НАТО вестиме свою експансію. Це будуть не тільки пускові ракетні установки й контингенти прикордонників. Це будуть потужні радіостанції, які мовитимуть на Росію... і диверсійні центри, які формуватимуть шпигунів та диверсантів, а також системи електронної розвідки, які прочісуватимуть російський простір...
Ми повинні розуміти: Донбас... це гарантія, що Україна поки що не вступить до НАТО. Донбас — буферна зона на шляху київської влади, яка ненавидить нас і якій політично та військово допомагає Захід. Донбас захищає наш Крим, захищає нашу Росію. Він не дає поставити на українській території крилаті ракети. Ці дві маленькі держави (Донецька і Луганська) захищають величезну всеросійську справу».
Якщо я так щедро цитую Проханова, то тільки
