Безсмертний полк. Священна війна Путіна - Галя Аккерман

Винищення євреїв

Попри те, що я родом із Москви, я завжди добре почувалася в Україні: в Києві, Львові, Чернівцях, Одесі, Харкові, Карпатах. У певних регіонах розмовляли більше українською мовою, в інших віддавали перевагу російській, але ця двомовність не становила і не становить досі жодної проблеми. Серед моїх друзів було багато євреїв, і деякі з них, активні в житті своєї громади, досліджували зокрема залишки багатої єврейської минувшини України, публікували книжки і альбоми, знімали фільми та ініціювали проекти реставрації занедбаних синагог і давніх єврейських цвинтарів.

У другій половині доби перебудови Україна знову відкрила своє минуле, що було викривлене або приховане протягом совєтського періоду, й історія єврейського народу становила частину того минулого. На Заході мало хто знає, але голокост, а також уся історія євреїв у Совєтському Союзі були табу. Там визнавали реальність винищення цивільного населення на територіях СССР, окупованих нацистами, але оминали факт, що йшлося про політику, навмисне спрямовану передусім на ліквідацію євреїв. Якщо на місцях ліквідації (майже завжди кулями) й були дошки чи стели, говорили тільки про «совєтських громадян, по-звірячому вбитих фашистами». Це табу проіснувало аж до першої половини 1980-х років. Отож люди, в яких у 1982–1983 рр. брала інтерв’ю Світлана Алексієвич для своєї книжки «У війни не жіноче обличчя» (1985 р.), ніколи не згадували про знищення євреїв, натомість у її наступній книжці — «Останні свідки», — написаній на рік пізніше і теж опублікованій 1985-го, ту завісу мовчання нарешті трохи підняли.

До Жовтневої революції більша частина території України належала до так званої смуги осілості, її зовнішня межа відповідала західним кордонам Російської імперії, в цій смузі євреї мали право оселятися (жити на інших територіях імперії їм забороняли). під час Другої світової війни ця смуга, що охоплювала землі, належні Україні, Білорусі та Польщі, балтійським країнам і Молдові, здебільшого була окупована нацистами. Вона стала тоді місцем гігантської операції масового і систематичного знищення євреїв, яке почалося набагато раніше від Ванзейської конференції в Берліні у січні 1942 року, на якій офіційно ухвалили остаточне вирішення єврейського питання. В Україні, європейській країні, де, як і в Польщі, жила найчисленніша єврейська громада, знищили близько 1,5 млн євреїв. Як і всюди в Східній Європі, німецьким Einsatzgruppen, які провадили операції, допомагали місцеві допоміжні загони. Деякі автохтони все-таки служили в цих загонах, натомість інші, незважаючи на загрозу смертного вироку, навіть намагалися рятувати євреїв.

XX сторіччя виявилось особливо трагічним в історії України, яку американський історик Тімоті Снайдер охарактеризував як «криваву землю». Наприкінці XIX — на початку XX ст., а надто за царювання останнього царя Миколи II, всюди, де жили євреї, передусім в Україні, де євреїв було найбільше, організовували сотні погромів. Хоча прямих доказів про те, що їх ініціював царський уряд, немає, він усе-таки був принаймні толерантним до погромників, годі стверджувати, мовляв, поліція ревно намагалася арештувати їх. Саме тієї пори — на початку XX ст. — вигадали дуже поширену в Російській імперії облудну ідею (згодом її перейняв Гітлер), мовляв, усі євреї — революціонери. Це вочевидь було неправдою: 1920 року лише десь 5% більшовицької партії були євреями. Ба більше, всі єврейські політичні партії засудили переворот у жовтні 1917 року, відомий як Жовтнева революція. 1918 року рабини Одеси прокляли та відлучили від громади більшовицьких керівників єврейського походження, скажімо, Троцького і Зинов’єва.

Нова хвиля погромів ударила по українських євреях під час громадянської війни (1917–1922), коли всі наявні сили по черзі вдавалися до кривавих нападів на українських євреїв. У своїй книжці «Гамбіт диявола»[100] Яків Браун, український єврейський письменник, розстріляний 1937 року, подає моторошний опис великого погрому в Києві. А втім, сучасна українська історіографія не вважає, що то була громадянська війна, і характеризує її як антиколоніальну війну за незалежність України, війну, яку молода Українська Народна Республіка, потім Українська держава за гетьмана Скоропадського, що мав підтримку Німеччини, а згодом Директорія Петлюри програли.

Злочини совєтського режиму

За совєтської влади, крім політичних чисток і переслідування різних національних меншин (татар, греків, німців) на території України, країна зазнала в 1932–1933 рр. ще й голодомору: голод, організований совєтським урядом з особистого наказу Сталіна, що прагнув фізично ліквідувати значну частину вкраїнського селянства, винного в опорі насильній колективізації земель. Згідно з оцінками — дуже різними, бо за совєтської доби статистичні дані навмисне фальшували — загинуло від 4 до 7 млн українців. Для здебільшого селянського народу це означало, що лихо не минуло жодну родину.

Совєтський режим скоїв ще й інші страхітливі злочини, спрямовані на знищення української національної культури і пам’яті. Влада активно переслідувала кобзарів, тих часто сліпих співців, живу пам’ять про минулі сторіччя, які співали історичних пісень під акомпанемент кобзи, традиційного струнного інструменту. Сотні їх повбивала совєтська таємна поліція. Комуністичний режим знищив і молоде покоління інтелектуалів, письменників, театральних режисерів, художників, музикантів, кінорежисерів, які здебільшого були віддані ідеям комунізму, але прагнули розвивати національну культуру українською мовою. Микола Хвильовий, один із проводирів тієї талановитої когорти, кинув гасло: «Геть від Москви!»[101] Арештованих і засланих у ГУЛАГ на початку 1930-х років, їх усіх розстріляли приблизно 1937 року, тож в Україні говорять про Розстріляне відродження. Хвильовий уник цієї долі, наклавши на себе руки 1933 року, на початку переслідувань. Тож чи слід дивуватися, що багато українців вважали совєтський режим за тяжке лихо, від якого їх, можливо, звільнять німці, що 1918 року вже підтримували українську незалежність?

Історія Західної України, більша частина якої, належна тоді Польщі, опинилася під владою Совєтського Союзу лише в 1939–1940 рр., — то був прямий наслідок таємних протоколів до пакту Молотова-Ріббентропа, — не менш трагічна. За даними перепису 1931 року, в Західній Україні жило 3,3 млн поляків, 4,3 млн українців і 628 000 євреїв. Совєтську окупацію супроводила масова депортація всіх, кого вважали за «ворожі елементи», тобто членів усіх політичних партій, за винятком комуністів, заможних селян, урядовців польської держави, колишніх поліцаїв, жандармів, військових і т. ін. Точні цифри не з’ясовані, але ми знаємо, що на початку 1942 року на сході СССР, у Сибіру та Казахстані, нараховували 1 173 000 депортованих із західних територій. Ця цифра охоплює тільки тих, хто вижив за абсолютно нелюдських умов, число депортованих на початку було набагато вищим. Після таких масштабних переслідувань значна частина західноукраїнського населення теж сподівалася, що