Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР - Вахтанг Теймуразович Кіпіані

Цим «друзям» із закордону я обов’язково відповім. І як слід відповім. Тільки не з-за ґрат, бо це образило б мою Вітчизну, перед якою я завинив, хоч і завинив мимоволі, бо це викликало б небажані паралелі. А як Вітчизна не матиме це за образу — то таку заяву я згоден зробити і в цих умовах. Бо вороги Вітчизни — то і мої вороги, де б я не був. Але твердо знаю, що цей струс не мине безслідно. Я твердо знаю, що знайду в собі сили, щоб зняти з душі іржу певних націоналістичних нерадянських настроїв, зможу переглянути свої позиції і стати в один ряд з тими, що в строю. Я знайду в собі сили повністю засудити свої вчинки як політично сліпі, як соціально хибні, як об’єктивно шкідливі, я їх засуджую сьогодні. Тут, у цьому залі.

Засуджую — раз і назавжди. Повернення до них — не буде. Бо Україна моя — тільки радянська. І так воно було. І так воно є. І так воно завжди буде. І народ мій радянський. І так воно буде навік. Я обіцяю більше так не робити. А Стус коли обіцяє, то не підводить і не зламає слова.

Долучені до справи сирові чернетки віршів і статей ніякою мірою не виявляють моїх старих позицій. Неупереджено ставлячись, їх можна зрозуміти як чернетки літератора, як шлак сторонніх впливів, як миттєве попадання поетичного приймача на ворожу хвилю. І мені сором, що це мої чернетки, хоч мені воднораз і боляче, що чернетки із записничка ви долучаєте до цієї справи. Тобто за те, що, викривлено тлумачачи мене, віднаходите для підтвердження своєї думки не зовсім переконливі докази, які мене, признаюся, просто по-людськи ображають. Але мені прикро, що вони, ці чернетки, є, прикро, що це написано таки моєю рукою і що я міг таке писати.

Тут чи не найбільше було говорено про вірш «Колеса глухо стукотять», присвячений пам’яті М. К. Зерова. Ви не повірили, здається, моїм поясненням не повірили, коли так само пояснювали зміст вірша деякі зі свідків, — і все тому, що ви хочете побачити в мені злочинця. Я не злочинець. Ні. Я таки думав і писав про те, що було засуджено партією, що стало предметом гірких дум для кожної радянської людини. І все ж ви, здається, маєте рацію — в цьому вірші є щось від несвідомої провокації, але ні Маркса, ні марксистів я не міг ображати, а тільки засвідчив історичну ситуацію, хоч і давно засуджену. І я чую свою вину, хай і не кримінальну, що не подумав про таке, відірване від конкретних історичних умов, тлумачення, при якому вірш набирає одверто провокаційного, політично шкідливого змісту. І кожного разу це та тема, яка не дає користі, а більше шкодить, бо поет має, як казав О. С. Пушкін, «чувства добрые лирой пробуждать». А в наш час такими віршами може скористатися всіляка антирадянська потороч.

Мені прикро, що часом я бував гнівним. Але гнівним я ніколи не хотів бути, бо завжди прагнув бути добрим, справедливим, ніжним, світлим.

Є люди, що чинять помилки зі зла. Є люди, що чинять їх з добра. Є помилки від неврівноваженості характеру, а поет беззахисний перед емоціями, він іде за ними і тому пише не завжди те, що думає, але завжди те, що переживає, передчуває, чує.

І все ж я не вважаю себе таким злочинцем, як твердить звинувачення. Я чую себе тільки «преступником», людиною, що переступила межі, прагнучи безмежно прислужитися літературі, людям, народові. Я переступав такі межі ще й тому, що про існування деяких із них просто не знав, а довідався тільки після арешту. Хоч, думаю, мене могли б просто по-дружньому чи й суворо застерегти від повторного заступання заборонених меж, чого ні разу не було зроблено. Не приховаю, що, крім цього, мав і зухвалу звичку заступати межу — так, як це робить дитина, так, як це звикла робити людина, живучи в світі, так, як це робили поети до мене і робитимуть після мене.

Література для мене — це все. Це моє покликання. Це моє життя. Я хочу працювати для радянської культури і був би щасливий, аби мав змогу працювати для неї в поті свого чола, працювати денно і нощно, працювати навіть без винагороди — як поет, як критик, як перекладач, як майбутній прозаїк. Коли ж мене позбавляють такої змоги — тоді мені немилий і білий світ.

Дайте мені змогу працювати для літератури!

Дайте мені таку змогу — віддати своє життя і свої сили українській радянській культурі! Мені моторошно відчувати себе залишеним напризволяще, відчувати себе пропащою силою, коли чую, що міг би перевернути гори — і тільки для добра, і тільки для ніжності, і тільки для краси — нашої! соціалістичної! радянської!

Якби мене запрягли моєю роботою як слід, якби я мав змогу писати і друкувати — навіщо б мені здалися саморобні збірки, чи листовні запити, чи випадкові виступи, чи «громадські комітети»? Мені не було б у цьому ні потреби, ні бажання, ні часу.

І заради них я ладен вийняти з себе душу — аби тільки не вкорочувати їм віка. Заради них я згоден до смерті ходити по одній стежці, не ступаючи на траву і на квіти.

Нащо ж ви кидаєте мене у прірву?

Дайте мені змогу жити — і я обіцяю вам, твердо обіцяю, на все життя, що ви не матимете зі мною жодного клопоту. Віднині і довіку.

Прошу — не губіть мого хисту. Дайте мені змогу зробити для мого народу, для моєї Вітчизни те добре, що я вже зробив, що я хочу зробити, що я обіцяю зробити.

Бо живу я тільки для тебе, бо щасливий тільки тобою, мій радянський народе, моя кохана Вітчизно.

Бо без тебе, Вітчизно, мені немає життя. Бо живий я тільки тобою і тільки в тобі.

Але ви звинувачуєте мене — іменем моєї Вітчизни. І це для