Справа Василя Стуса. Збірка документів з архіву колишнього КДБ УРСР - Вахтанг Теймуразович Кіпіані

Я не націоналіст. Я ніколи ним не був і ніколи ним не буду. Більше того — усякий націоналізм мені гидкий, бо кожен народ, сущий на землі, для мене дорогий і любий. Чуття єдиної родини радянських народів — це і моє святе чуття.

Проте ви звинувачуєте мене від імені моїх ідеалів, від імені мого народу, від імені моєї радянської України, від імені моїх світоглядних позицій.

І в цьому весь незбагненний для мене смисл поставлених мені звинувачень.

Вони тяжкі, ці звинувачення. Нестерпно тяжкі. Але сьогодні, не вважаючи їх за зовсім справедливі, я не вважаю їх і за зовсім несправедливі. Більше того, я визнаю, що вони багато в чому слушні.

Бо, озираючись назад, я бачу, що непомітно для самого себе став лити воду на млин наших ворогів, ворогів моєї соціалістичної Вітчизни. Отже, совість зобов’язує мене повторити те, що я казав і до цієї незбагненної для мене історії з обшуком, слідством і теперішнім судом, про що я і писав у останньому листі до Уряду.

Мені дуже прикро, що ті чи інші мої твори використовує ворожа пропаганда, оскільки в націоналістичній пресі були надруковані, хай і без мого на те дозволу, кілька моїх листовних запитань до радянських офіційних інстанцій з приводу тих чи інших явищ нашого життя, що турбували мене як громадянина, як людину і як літератора. Це саме повторилося і з збіркою моїх віршів: бандерівська преса визнала мене за свого спільника, а люди, на чиїх руках ще не обсохла кров радянських людей, визнали мене за одновірця. Мушу на це сказати: з панами із жовтоблакитних куренів мені не по дорозі, із недобитками бандерівських охвість — мені не по дорозі. Вони мої вороги, бо це вороги українського радянського народу, бо це повзучі рептилії іноземних контррозвідок, бо це змії з отруйними жалами антирадянських оббріхувачів, що користуються кожною слушною нагодою, аби тільки розпалити ватра антирадянських історій, аби тільки вилити на нашу країну свою задавненілу злобу.

Мені дуже прикро, що окремі вірші із упорядкованої мною збірки «Зимові дерева», як виявляється, можуть бути витлумачені в вигідному для націоналістів дусі. Мені дуже прикро, що, втративши пильність радянської людини, я міг дозволити собі цілий ряд недоречних, зарізких, ідейно-шкідливих віршів, віршів, які, будучи позбавлені потрібної конкретизації, можуть бути віднесені до іншого часу, а відтак трактуватися в антирадянському дусі.

Нарешті, я помилково зберіг сліди молодечого зухвальства, фрондерства і бравади, не підрізав окремі зойки, не проконтрольовані світоглядом.

Мене підвів мій характер, де вразливість і гарячкуватість, помножені на впертість і певну нехіть до самопереглядань, створили ґрунт для проникнення тих віршів, які згадано у звинуваченні. Важило, звичайно, і підупадання під сторонні впливи, що зрозуміло для поета, і задерикувате бажання не видатися боягузом. Важило, нарешті, і нарікання на особисту долю і долю інших молодих літераторів, і нарікання на ті чи інші труднощі, які ще є в нашому житті.

Але цього для пояснення мало.

Важила і втрата точних політичних орієнтирів, втрата потрібного контролю за своїм світоглядом, який непомітно для мене стала отруювати бацила націоналізму і деяких хибних ідейних збочень, що йшли від неправильного розуміння тих чи інших історичних ситуацій, від переоцінки значення окремих фактів, від підміни цілого частковим, від позаісторичного, позверхчасового погляду на речі.

Але признати за собою людину, що стала на антирадянський націоналістичний шлях, я не можу, бо це було б великою неправдою, бо це було б величезним перебільшенням.

Усе це стосується і збірки «Веселий цвинтар», і двох критичних статей, і письмових листів-запитів, підписаних моїм прізвищем. Потрібен був якийсь струс. Не раз і не два я відчував потребу якось зняти із себе ті чи інші загадки од незбагненних для мене ситуацій і тоді йшов на розмову до тих чи інших інстанцій та офіційних осіб — до ЦК КПУ, ЦК ЛКСМУ, до СП України. На жаль, жодна із таких розмов не вийшла. І припускаю, що не тільки з моєї вини. Хоч я хотів щирої розмови, хотів перед кимось викласти свою душу, як на духу.

Такий струс стався за ці вісім місяців вимушеної ізоляції.

І час собі сказати: схаменись! Тебе починає хвалити ворог!

Весь жах у тому, що хоч я не передавав своєї книжки віршів за кордон, але я міг це зробити мимохіть — так, як я певен того, зробив це Л. Селезненко. Весь жах у тому, що я не бачив у «Зимових деревах» нічого недозволеного, нічого шкідливого, а тому не вважав її за «нелегальну», як сказано в звинуваченні. Я не кажу про решту — статті про П. Тичину чи В. Свідзінського чи збірку «Веселий цвинтар», які я для себе особисто вважав неостаточними і ще мав працювати над ними. «Розповсюдження» цих моїх творів я назвав би інакше: мені треба було усправедливити свою позицію, вислухати критичні зауваження і зважити на них. Тієї ж мети, яку закидає мені звинувачення, я не тільки не ставив, а навіть не міг би подумати, що хтось може так розцінити мої дії.

Думаю, що на моїй вині, як і на вині таких, як я, відбилося й те, що чимало літераторів мого чи молодшого віку не мають змоги інакше контактувати поміж собою, як тільки ось таким способом, те, що в значної частини молодих літераторів виникла певна недовіра до тих форм роботи з молодими, які застосовує кабінет молодого автора при СПУ, відбилося те, що немає літературних об’єднань, немає справжніх чи більш дійових контактів старших письменників і молодих, окрім контактів само ініціативних, особистих, тобто випадкових, те, нарешті, що до творчої молоді нерідко ставляться з незрозумілою підозрою.

Ось так і сталося, що, потрапивши в умови складної літературної ситуації, я наламав чимало дров, а тепер розмовляю на літературні теми із суддями.

Але я здаю собі звіт у тому, що мене було поранено ворожим осколком, бо тільки так я дивлюсь на кількаразові факти