Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Не диво, що коли в Коші проголошено творення самостійної Гуцульської сотні У.С.С., відразу зголосилося понад 200 стрільців, між котрими були й такі, що заледве повиходили з лічниць і не були ще зовсім здорові. Слабших відділено, і лишилося в сотні 180 стрільців, у більшости "стара война". Були це переважно Гуцули.

Під час формування цієї сотні ходили такі чутки: сотня йде до деташми Русса (detachement Russ bei 7 A.K.) (бойова група Русса при 7-му армійському корпусі. — Ред.) на 6 місяців; головно тому, щоби все ж таки про У.С.С. "слава не втихала", щоби доказати свою живучість і не давати причини до ліквідації Легіону У.С.С., про що ще в 1915 р. робили Австріяки заходи. Ціль сотні була — вести партизанку на задах московської армії. Терен — Гуцульщина й Буковина. Оцей терен і ціль сотні були одною із причин, чому стільки стрільців зголосилося до неї.

Дня 27/Х 1916 р. від'їхала Гуцульська сотня У.С.С. під проводом четаря Н. Никорака через Угорщину до Великого Бичкова на Закарпатській Україні, де станула дня 1/ХІ і зголосилася у групі підполковника [Іґнаса] фон Ґуклєра. На двірці в Бичкові ждали на сотню австрійські підстаршини, від "ясного" фрейтра почавши, на хорунжім скінчивши. Вони думали, що це привели їм новобранців, тож зараз накинулися згори на стрільців, які збули їх дотепами і кпинами. Це дуже озлобило "світлу саржу", але зі стрільцями нічого не вдієш. Тож стали вони відгрожуватись стрільцям, що на вправах "дадуть їм доброї школи" і т. п. Стрільці лише кепкували собі з них.

Переночувавши ж, на другий день "саржі" стали свистати на збірку. Це ще більше додало стрільцям гумору, і сміху було повні кватири. Ніхто з нас гадки не мав уставати. Адже ми мали своїх старшин, які ще не зреклися команди, тож що тут і говорити про послух чужим. Не помогли ні залякування полевими судами, ні "анбіндами", ні т. п. Чим більше Австріяки казилися, тим веселішими ставали стрільці.

Дня 2/Х 1916 р. прийшла урядова вістка, що сотню мають перебрати Австрійці, встановити навіть німецьку команду, а стрілецьких старшин і підстаршин мають відіслати до Коша У.С.С. Вже й прийшли лейтнант [Альфонс] Ehrle, лейтенант фон Прібер. На все те стрільці тільки підсміхались та казали: "Ну, ну! побачимо…"

Ще того самого дня наразі винесено постанову: підстаршин своїх не пустимо (четар Никорак мусів іти в Кіш з огляду на слабе здоровля), ані по-німецьки не мемо вправляти!

На 3/ХІ знову на свисти Австрійців до збірки стрільці тільки протягались вдоволено на соломі по стоянках, співали, жартували тощо. Коли ж наша підстаршина свиснула на збірку, вмить ціла сотня стояла впорядкована як слід. Це троха збентежило "саржу".

Опісля вирішили ми піти на площу і показати, як "новобранці" вміють вправляти. На це "саржа" тільки роти пороззявляла. Бо треба знати, що стрільці все відчували, де і коли треба комусь заімпонувати. І тоді хоч би мали вискочити зі шкіри, то кожний робив так, щоб сорому не принести стрілецтву.

Коли ж "саржа" стала командувати: "Kompanie! Links um!" ("Сотня! Ліворуч!" — Ред.) чи "dopelreien", то вийшла одна саламаха: одні вліво звертаються, інші йдуть, треті роблять "спочинь", четверті заскакують "чвірками" — словом, горох з капустою… Сміх та й годі.

Тоді приступив до нас будучий сотник лейтенант Ehrle і сказав по-німецьки:

— Українські стрільці! Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боевики. Пізнав я ще, що ви хоч як баламутили б на вправах, то ви їх знаменито знаєте. Лиш бачу, що вам не хочеться їх виконувати. Тому я, старшина, — чи чуєте, українські стрільці! — я, австрійський старшина, прошу вас про одно: згодіться виконувати вправи під німецьку команду, бо все ж це вам легше прийдеться, чим мені зачинати вчитися ще української команди у слові й на практиці. Заки я її навчуся, для вас скінчиться речинець побуту в цій деташмі, і мені не доведеться побути спільно з вами, славними українськими стрільцями! Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пізнав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів. Тому прошу вас дуже і цього зовсім не соромлюсь, що вас, стрільців, я, старшина, прошу. Я прошу вас: зробіть для мене це, згодіться вправляти під німецьку команду, а я постараюся вам віддячитись. Ваша гордість, ваше українство на цьому нічого на стратить. Ви не є тупоумні новобранці (рекрути) і зрозумієте мене, відчуєте мою щирість до вас! Ваші підстаршини теж остануть при вас. Порадьтеся. Я жду на вашу згоду і вірю, що вона буде. Інакше мусів би я відійти від вас прикро розчарований!

Ми недовго радилися, бо вже під час цеї промови відчули так по змісту, як і виголосу, що маємо до діла з характерною, свідомою людиною. Незабаром ми дали свою згоду. На це четар Ehrle відповів коротко:

— Я нітрохи не сумнівався на вашу згоду, інакше мусів би я признатися, що не знаюся на людях.

Слова були короткі. Але сіяюче лице говорило багато більше, як ці слова. Радість його дійшла до вершка, коли побачив, як ті недавні "оферми" вправляють. Що не приказав, було виконане вмить, взірцево. Два однакі характери пізналися, оцінили один другого і не хотіли розчарувати один другого. А що вже решта "саржі" були здивовані, то варта було бачити.

Вправляли ми не більше як півгодини. Відтак яку годину-дві співали, опісля був обід, а до вечора вільне. Від цеї події стрільці стали чимось надзвичайним в очах "саржі". Вона сама дивувалась своїй зміні. У відношенню до стрільців були чемні, говорили якнайкраще, благонько, словом, поводились як з якими дорогоцінностями. А були між ними Чехи, Румуни, Мазури, Мадяр і Німець. Не раз нам доводилось "злапати" їх на довірочній бесіді між собою, як вони з найбільшим признанням, а рівночасно і здивованням