Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

Ця мила забава довго не тривала. Вже 22 січня 1915 р. почалася офензива з Карпат, котра спинилася аж на лінії Маківки.

У першому наступі вже визначилися наші лещатарі. В силі одної чети вихром налетіли на московські окопи, узбіччям перелетіли через них і відразу опинилися ворогови на задах. Тоді там стояли в окопах спішені козаки, першорядні вояки. Але і не зчулися, як їх стрільці окружили. Мусили здатися без бою.

Та швидко стрільці позбулися своїх дощок. Гірська боєва тактика, марші лісами не все надавалися до лещатарської їзди. 1 затяжко було всім таскатися як ніч, так день. Все полетіло в дебри… Остав тільки спомин.

Зима з 1914-го на 1915 ріку Карпатах.

Після впертих і завзятих боїв на Бескиді 1914 року, коли австрійська армія почала дальше відступати на Мадярщину, 2-й курінь Українських січових стрільців, пробувши ще пару тижнів на сніжних полонинах Зуґо, перейшов на відпочинок до Берегфораш (чи Берегове це тепер?) на Закарпатській Україні (нині с. Підполоззя Воловецького p-ну Закарпатської області. — Ред.).

Не був це правдивий відпочинок, бо сотні мусіли на зміну висилати стежі й виставляти полеві сторожі на Коссяку (Koszak. — Ред.), Здиняві, Збуні й др. Не була це легка справа. Зима тоді була велика, западиста, місцями було по півтора й по два метри снігу. У деяких місцях були ледве протоптані стежки, в інших і цього не було. Треба було бродити величезними снігами, що сильно мучило стрільців. Правда, через те неможливо було вести й правильних боїв, тож на фронті панував деякий спокій.

Великі сніги утруднювали всяку полеву службу, і щоби усунути ці труднощі, дали нам т. зв. решета на ноги. Були це обручі в розмірі менш-більш 20x40 цм, переплетені ютовими пасами, т. зв. гуртами. Прикріплювалось це до підошв і так ходилося по снігах. Було це остільки вигідним для нас, що на стежах не вродилося по снігах по вуха, а можна було йти по поверхні снігу. На свіжому снігу западалося 10–20 цм углиб, а на твердому й стільки ні. Коли до цього ще стрілець вдягнув білу полотняну кирею з каптуром, щоби противник не міг завважити стежі, то кращого вже й не бажалося.

Та прийшли до нас лещатарі — альпійські стрільці. Були це самі австрійські Німці. Всі у старшому віці, бородаті, не одного вже припорошила сивина, з люлькою в зубах, але як стали на лещата, то летіли з вітром навздогін. Тільки й дивуватися.

Багато з нас, стрільців, до того часу не бачило лещат, а тим самим їхати на них не вміло. Але та їзда всіх так зацікавила, що, коли проголошено відкриття лещатарського курсу, зараз до нього зголосилося поважне число стрільців.

Приємні, незабутні були це часи.

Бувало, вирушить на лещатах яка чета стрільців та з півсотні або сотня Німців, наче діти з батьками… (Між нами дуже мало було з двайцяткою; усе по 17, 18, а були й по 16). Німці, вуйки-лещатарі, як ми їх жартом називали, був веселий народ. Сиві борода чи волос на голові виглядали наче штучні, причеплені. Лице у кожного здорове, рум'яне, а очі живі, веселі, наче в молодиків. Тому ми скоро зжилися із собою.

Вони показали нам дещо із грубшого, як поводитися з лещатами, а там уже кажуть доганяти себе… Не раз розсиплемося розстрільною поміж смерічками, по горбах і маркуємо бій. Та тут як налетять вітром "вуйки", як стануть прати сніжками… Стрільці врозтіч, падуть, перевертаються, бо ще не вправлені. Але цього "вуйкам" тільки треба було. Допадуть лежачого на землі, навалять на нього кучугуру снігу, що тільки куски дощок видно, й добувайся тоді… А самі регочуться, шуткують…

Такою "методою" дуже скоро відучили стрільців падати. 1 вкоротці стало вже й "вуйкам" перепадати від стрільців. Бо все ж таки що 17 літ, то не 45!

Та недовго цього романтизму було. На 21 січня 1915 р. почалася австрійська офензива, і вже в першім бою лещатарі відіграли велику ролю.

Досі мало де було писано про Гуцульську сотню У.С.С, яку — по розбиттю Легіону У.С.С. під Бережанами в жовтні 1916р. — створено, щоби своїм звеном лучила ланцюг змагань У.С.С-ів із північним ворогом. Тому хочу подати про неї вістку ширшому загалові, бодай у скороченому виді.

По крівавих і багатих на жертви боях під Бережанами у вересні й жовтні 1916 р., коли то заледви 19 стрільців з четарем [Григорієм] Трухом продерлося крізь грубезний московський перстінь, який мав за задачу стерти з лиця землі весь Легіон У.С.С., у полі лишилася лише Технічна сотня У.С.С. під проводом сотника [Івана] Сіяка. Всіх розбитків стягнено до Коша (який розмішувався в селах поблизу Миколаєва над Дністром. — Ред.) на відпочинок. У той саме час повстала пісня "Як з Бережан до Кадри січовики манджали, то краялось серденько із горя і печали…"

І "як нам з очей зникала та Золотая Липа, то краялось серденько" не тільки в хорунжого Осипа Теліщака, але й у всіх стрільців. В інших обставинах, може, були б і раділи, що йдуть на відпочинок по довгих тяжких трудах, однак тепер не було до радощів. Кожному було невимовно прикро кидати той фронт, на якому спільними зусиллями, трудами і самопосвятою вплетено нову галузку у вінець слави українського народу, на якому остало стільки дорогих товаришів, одні в живих як полонені, а другі там, де вже нема "ні болізни, ні печали"… Не одні застановлювалися: як нам дальше бути? Чи розпливемося помаленько, мов у мряці, чи спроможемося ще на щось великого?

Стрілецька душа, яку ніколи не покидав оптимістичний настрій, бажала гаряче, щоб, не оглядаючись на перепони і жертви, дальше провадити розпочате