Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

вечора, з обох боків було чимало вбитих, а як стемніло, Москалі рушили з новими силами до протинаступу. Стрільці не піддавалися. Тільки для скоростріла не стало було набоїв, і Москалі, кинувшись гурмою, захопили його разом з обслугою. Коли стрілянина втихла, стрільці намагалися рушити ще раз в атаку, щоб у пітьмі ночі багнетами відбити товаришів.

Вже сотня причаїлась, вже була готова до випаду — як перед стійкою замайоріли якісь тіні. "Москалі!" — подумали всі. Та нараз почувся голос недавно полоненого Кутерлаша, стрільця з 1 — І чети. Велике було зчудування: Кутерлаш провадив разом з рештою недавно полонених кільканадцять Москалів, а на плечах ніс скоростріл! Радощам не було кінця!

Кутерлаш розказував, як це сталося: Москалі замкнули полонених до якоїсь бойківської хати та поставили дві стійки. Скоростріл не відбирали, знаючи, що до нього немає набоїв. Але Кутерлаш — хитрун. Заложив порожню ленту та, націливши на вартових, так залякав їх, що вони вмить кинули зброю і піддалися. Кутерлаш разом з тими кількома стрільцями забрав Москалів, узяв свій скоростріл і, захопивши ще по дорозі цілу російську заставу, прорвався до своїх. Довідавшись про те, старенький генерал Дирда і начальник булави сотник [Петер] Кватернік покликали героїв до бригади, подякували особисто за вчинок та почастували папіросками і коньяком.

М. Горбовий. Олена Степанівна як командант сотні

Дня 23 січня 1915 р. почалася австро-німецька офензива в Карпатах. 1-й курінь У.С.С. стояв на позиціях Здинева — Збун в околиці Берегова й Гути на Закарпатті. Сотня [Івана] Чмоли займала край ліса і, стоячи по пояс у снігах, обстрілювала з-за дерев Москалів та ждала приказу до наступу. В заступстві сотника Чмоли командувала сотнею хорунжа Олена Степанівна (Олена Степанів. — Ред.). Не зважаючи на рясний крісовий вогонь, вона проходила від стрільця до стрільця й кермувала боєм. Стрільці благали її, щоб не наражалася на небезпеку, та Степанівна не зважала на небезпеку, бо почалась офензива, час великого напруження по обох боках, тому треба було самому все доглянути.

На правому крилі стояли Мадяри. Там уже добре кипіло. Мадяри народ гарячий, але не дуже люблять таку горяч в окопах.

До стрільців підбігає, скрадаючись поміж деревами, мадярський сотник і, розпитавши, хто командує стрілецькою сотнею, дає приказ перекинути її направо, на зміну Мадярів.

— У нас є своя команда, — відповідає йому Степанівна, — і я лише їй повинуюсь!

— Але я вам приказую! Я старший рангою! — кричить сотник.

— Знаю і прошу мене не поучувати, краще подумайте, чи ви маєте право змінювати заряджування вищої команди! — відповіла Степанівна. — Будь ласка, негайно покиньте мій відтинок, а ні, то прикажу стрільцям відставити вас до своїх!

Сотник побачив, що нема жарту, люто глянув на завзятого молоденького хорунжого й пустився туди, звідки прийшов.

Стрільці були невимовно вдячні Степанівні за цю рішучу поставу та вирятування з певної загибелі, бо Москалі на правому крилі таки здорово прочистили тоді Мадярів.

М. Горбовий. Українські січові стрільці на лещатах

У 1914 р. Москалі, відвічні вороги України, рушили велетенською армією на Галичину. Недосвідчені австрійські війська в переполосі майже без більших боїв відступили в дуже короткім часі аж у Карпати. Там спинились. На верхах Бескиду засіли разом з австрійськими військами і бойові частини Українського січового стрілецтва, яким у тій війні прийшлося відіграти немалу ролю. В Карпатах заскочила усусусів остра зима, яка не спинила війни.

Бувало, дерешся отак з повним боєвим вирядом снігами все вгору та вгору, та нараз, помиливши ногою, пірнеш у снігову кучугуру, що тільки ямка вказує, де треба за тобою шукати.

Згодом видала команда плетені решета на ноги та бамбусові палиці, що чимало влекшувало хід по снігах. А поверх плащів одягалося білі "реверенди", в котрих можна було легко підсунутися Москалям під сам ніс…

Та по святах (Різдвяних. — Ред.) прийшла в нашу місцевість новина. Це прибув відділ альпійських стрільців-лещатарів. Явище для багатьох невідоме, бо чимало стрільців було таких, що ще й не бачили лещат, не то щоб їхати на них.

І не раз смішно тепер дивитися на початкуючих лещатарів, котрим інструктор, причепивши лещата до ніг, приказує: "Ліва вперід — раз, праву дотягнути — два. Права вперід — раз, ліву дотягнути…" Тоді було трохи інакше…

Ота т. зв. наука відбувалася на суміжних горбах. Тут не вибиралося лагідних схилів, легких і довгих спадів, гладких, без корчів. Альпійські "вуйки" — наші інструктори — не визнавали якогось довгого методичного тренінгу. Це ж війна, тож усе мусіло іти лискавкою.

От виходилося на який-будь стрімкий верх — "вуйки" на дошках, а стрільці з дошками на плечах. Пояснень не було жадних. Тільки причеплять тобі дошки до ніг — та й шубовсть тобою в долину… Лети на зломаиня голови куди хоч. Тільки не смій падати. Котрий із нас позволив би собі на такий люксус, як падання (а це траплялося часто), так уже йому не з медом було… Німці зліталися гурмою до такого й кулями снігу присипали його вмить, що тільки дошки сторчали з-під снігу. Або качали його разом з дошками на долину, в яр… А все з реготами та веселими вигуками.

Самі ж вони прекрасно їздили! Як крутне собою, так прямо з вітром навздогін — як чортяка!

Не диво, що при такому "тренінгу" стрільці швидко вивчилися їзди, а декотрі навіть стали соромити своїх вчителів. При таких вправах швидко зжилися між собою, сприятелювалися, пізнали вартість одні других. Вправи ці були дуже милою забавою, а відносини наче між дітьми і добрими батьками. Бо ж і ріжниця в літах: стрільці — вісімнадцятилітні, молокососи, а ті — 40-літні вусаті дядьки.

Не раз прикро ставало на серці, коли ми порівнювали цих метких, бистроумних, при тім усе веселих, радісних старих німчуків із так старими нашими дядьками — вічно нарікаючими, отяжілими, огірченими… Ми ще тоді не