Гуцули у Визвольній боротьбі - Михайло Іванович Горбовій

При тій нагоді обговорили ми справу нашого "перемир'я", показали відтинок нашої позиції — від хреста (який поставили ми на спомин побуїу Гуцульської сотні У.С.С.) на вершку аж у долину, — щоб не стріляли на нас. Дальше наладили ми свою пошту, т. є. прикріпили на їхніх дротяних засіках скриньку, в яку щопару длів носили стрільці свою пошіу, а вони передавали через свою в наші рцщі сторони.

З цею поштою вийшла цікава справа. А "курсувала" вона незле. Головно з поблизьких повітів, у першу чергу з Буковини, вже до тижня була відповідь. Декотрим стрільцям навіть клунки передали з дому, і то ненарушені. Бувало, прийде до кого зі стрільців яке письмо з дому, зараз ранком вийде собі верх московських окопів наш землячок і кричить:

— Михайло Іванович (чи який там другий) має письмо з дому, з такого-то повіту чи села.

І вже вечором чимчикує наш Михайло чи Іван "на пошту" і вибирає своє письмо чи який клунок (цих останніх багато не було).

Крім пошти й інших вигод, завели ми собі ще й замінну торгівлю. Ми давали часописи й напитки, а земляки — хліба мішками. Не раз дивись, а землячок тащить мішок хліба і перекидає на "Stitzpunkt" (де найближче сходились наші окопи з їхніми) той мішок у наші окопи. А бувало і таке, що й серед полудня висунеться земляк із-за корча напроти тебе і [каже]:

— Землячок, дай, пожалуйста, пляшку руму, вина чи водки, бо до мене приїхав у гостину мій брат і не маю чим погостити.

Всяко бувало… Про бої нема що й згадувати. Дуже рідко чути було якийсь стріл.

Раз прийшла на ворожу позицію одна батерія і стала шрапнелями брати достріл. І хоч тріскаючі шрапнелі нічо не зробили нам, все ж таки гурток земляків полетів навпростець до батерії, витягли здивованих гармашів і таки на наших очах добре обдурбасили за те.

Та такої "войни" було вищій команді, мабуть, забагато. Тож прийшов приказ опустити позицію і відійти на полонину Попадя. Дня 5/V 1917 р. наша сотня знялася з позиції і пішла, прощана братами-земляками, мов рідними.

На Попаді приділено нас до німецької дивізії ч. 200 з Карпатського корпусу. Тут мав бути для нас відпочинок через місяць, а в дійсности був дальший тяг "мордівні". Правда, варти вже не було, зате тяжка фізична праця. Одна чета була занята при будові линвової залізнички на Альбіні, а решта робила дорогу через Попадю. Відтак будували ми бараки, землянки тощо.

На "снідання" — чай, на "обід" — їдунка якоїсь каші, а на "вечеру" — чайку або й то ні. Німці лише кепкували з нас. У них і роботи не було, бо ми робили за них, а харчі? Консерви, смалець, сардинки, коньяк, лікер, мармоляда, а хлібом годували коні. Повно його було в жолобах.

Стрільці ходили зразу до них на торги нібито купувати хліб (хоч не було за що), ніби за щось міняти чи брати на "відробок"… Але це була звичайна, тільки маскована, жебранина. Коли Німці стали занадто трактувати стрільців згори, кепкувати з них чи з їх біди, тоді стрільці зовсім перестали ходити по хліб.

Цього всього було стрільцям забагато. Тоді постановлено страйк. Сотня йшла до праці, на середині дороги впала — і ні сюди ні туди. Головні домагання були:

1. Віддати сотню до Легіону У.С.С.

2. Замінити старшин стрілецькими старшинами.

3. Ділити долю й недолю всього Легіону.

За це наші невдалі старшини віддали кільканадцятьох стрільців під полевий суд (австрійський). Тепер стрільці вже навіть із бараків не виходили. Заворушення зачинались на добре. Тоді Бужор та Іванович дали звиж двадцятьом стрільцям, між ними мені й В. Ониськові з Косова, т. зв. "шпанґи" через кілька годин.

Тим часом вернули стрільці з полевого суду, зовсім звільнені, ще й прийшов якийсь полковник на провірку. Розпитував, переслухував і т. Ї., щось ніби приобіцював, а потрохи грозив.

Ha 16/VI прийшло з Коша доповнення сотні в силі 45-ти стрільців. Прийшли ще хорунжі [Володимир] Стафиняк і [Гриць] Голинський, але все-таки в сотні майже не покращало. Хіба що праця була легша, бо стрільці вже ні на що не зважали, а робили стільки, скільки могли.

Тут стрільці навчилися від полонених Москалів (які там були теж) живитися кваском, хоптою і ін. "лічничими" зелами… Не було ради. Треба ж заховати здоровля на кращі часи!.. Тут-то улюбленою піснею став "Гимн лопа-тенцугу"…

Прийшла чутка про окремий мир із Росією. А за тим — що стрільці підуть на Угорщину до жнив або до копалень вугля. Навіть щось 20 пішло було на Шлеськ, та чи вони були в копальнях, чи це була тільки якась шіучка, не знати.

Нарешті 18/VI відходить сотня на відпочинок до с. Петрова на Закарпаттю. Тут стрічаємося з останками буковинських стрільців, які були в курені майора Паппа. Їм знаменито жилося. Поведения їхньої старшини, хоч німецької, було дуже гарне і дбайливе. Ми за один день зжилися з ними, мов з рідними.

Дня 26/VI похоронили ми там же свого товариша Максимчука зі Старих Кут, пов. Косів, якого розірвав динаміт.

По тижневі, 27/VI, від'їхали разом із Буковинцями. Вони з Kiralyhazu відходять до якоїсь групи (Feldpost 280), а ми нарешті вертаємо з радістю до Легіону, дарма що йдемо просто на фронт.

Саме в той час Керенський провадив офензиву. Бої йшли досить жорстокі. Це були передсмертні зусилля московського велетня.

Дня 30/VI ми вже прибули під Конюхи біля Бережан. Тут застали барабанний огонь, який ішов уже віддвох діб. Земля дрожить, у воздусі лише безупинний гук, рев і шум від гарматних вибухів, всі окопи наче вулькан або яка дивовижна фонтана. Все мішається, все йде догори дном… Але нам це все є нічим проти тих усіх мук, фізичних і моральних, які досі витерпіли. Яка дивна психіка. Тут, у