Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько
Так, вона могла щось важливе наплутати в документах, про щось забути й чомусь першочерговому не надати значення. Могла. Але навмисно піти на обман – ні.
Такий невеличкий штрих до портрета: вона якось просила у видавця, з яким закінчилась угода на черговий роман, скинути їй електронкою текст того роману, бо вона його не могла знайти серед своїх файлів. Загубила текст свого роману. Вона і з тими угодами (їх уже назбиралася купа) могла щось переплутати. Не здивуюсь, якби дізналась, що деякі з них договорів вона загубила.
Їду додому в маршрутці, думаю про це – дзвонить Ірен. «Я справді брехуха», – повідомляє. «Що таке?» – «Я переплутала назви романів…» Чогось подібного й варто було чекати. Якби ж то хтось досвідчений та знаючий взяв на себе той додатковий тягар – вести ділові стосунки та усю відповідну документацію, ту канцелярщину за всіма правилами… Запитайте будь-кого з авторів, який момент він найбільше любить у своїй роботі. І багато хто відповість: коли закінчую роман (повість, оповідання, вірш, сценарій…). А який не любите? Коли треба йти на переговори і підписувати договір на передачу авторських прав.
…У Булата Окуджави є пісня про те, що «коли мої друзі виб’ються в начальство – ось тоді й мені, напевне, стане легше жить!»
Хоч Галя – не начальство по своїй суті, але все ж таки заступник головного редактора газети «Високий Замок».
А мені, з появою в житті Галини, дійсно відчутно «стало легше жити»: коли трапляється щось важливе, про що не можеш мовчати, а «трибуни для виступу» немає – пишу до «Високого Замку», знаючи, що не кане в безвість. Навіть щось дуже особисте. Те, що болить. Скажімо, кілька років тому відійшла в інший світ наша подруга, чудова жінка, Катя Ватуляк, а я не могла приїхати на похорон – ну ніяк. Уночі пишу про неї статтю, вночі ж телефоную Галі, вранці – вона вже стоїть у номері. І я присутня на поминках бодай тими надрукованими рядками…
…одного разу я подумала, що це все надто егоїстично: Галя, починаючи з того першого дня, коли багато років тому приїхала до Києва в пошуках моєї редакції, так багато написала про мене та про різні події з мого життя, а я, свиня, ще ніколи не робила з нею інтерв’ю.
Зробила для однієї газети. Прочитайте і ви…
Галина Вдовиченко: «Ніколи не зробила б навмисну підлість»
…Я дочитувала «Бору» на пароплаві, що плив Дніпром і раптом спіймала себе на думці, що цей текст подібний до того, що відчуваю в затишній каюті посеред ріки: спокій, тихе погойдування на незбурених штормом хвилях, врівноваженість між внутрішнім і зовнішнім, комфортність…
Подумала тоді: а дійсно, романи, які пропонує читачеві Галина Вдовиченко, затишні й комфортні, як старовинний замок на пагорбі, у якому немає жахіть, як лісова галявина, віддалена від галасливого мегаполіса, як острів, на якому відбувається НОРМАЛЬНЕ життя – без істерик і надривів, без зухвалості будь-якою ціною «завоювати читача», без ненормативних ситуацій, дратівливих і нереальних сюжетів. Просто – життя. Причому дійсно нормальне, людське, з усіма його впізнаваними деталями. А «екзотичність» ситуацій, як чи то присутність в оповіді вовчої спільноти, чи то дивний подарунок невідомого благодійника – лише тло, на якому розгортаються стосунки наших сучасників.
Причому як хочеться (даруйте – втретє!) особливо підкреслити: нормальні стосунки. Тобто ті, від яких, на жаль, відвикли і в літературі, і в кіно, і, що прикріше, у реальному житті…
Подумала: писати так і про таке – це завжди ризик. Чи почують тебе в загальному галасі?
Виявилось протилежне: що більше довкола галасу, то пильніше починаєш прислухатися до того, хто говорить спокійно, розважливо, зв’язно – немов несе хвилями ріки…
Галю, я була здивована, коли дізналась, що ти родом із… Заполяр’я! Як ти вважаєш, чи має вплив місце народження людини на її долю, характер?
Так, я народилась за Полярним колом, на Кольському півострові. Не пам’ятаю не лише того містечка на самому кордоні з Фінляндією, але – що найдивніше – не пам’ятаю північного сяйва, хоча його мала б запам’ятати у свої півтора року, бо згодом ми повернулись в Україну. І це залишається одним із моїх бажань – знову вперше побачити північне сяйво. Іноді помічаю в собі прояви «нордичного характеру» і тяжіння до різного роду «прикордоння». Кілька років тому навіть купила хатинку в горах на українсько-польському кордоні, а згодом зрозуміла, що вибір місця стався зовсім не випадково. Я там почуваюся як удома.
Яке місце в твоєму житті посідає інтуїція?
Часом саме інтуїція дає помітну підказку, треба лише ту підказку помітити. Я після школи послухалась тата (він мріяв, щоб я була лікарем) і подала документи на вступ до Івано-Франківського медінституту. Аж смішно це згадувати. З тих предметів, у яких не була впевнена, отримала завдяки посидючості та везінню дві «п’ятірки» та одну «четвірку», а твір, який самовпевнено вважала найлегшим іспитом, виявився для мене «найслабшою ланкою». Коли побачила оцінку «три», не повірила й подала на апеляцію, відтак переконавшись, що отримана оцінка виявилась цілком заслуженою. Я не добрала лише одного бала до прохідного. На останньому іспиті. На творі! І в цьому була іронія долі. Треба було послухатись себе, адже інтуїція мені підказувала: твоє місце не там, куди ти пнешся. А оскільки я цього не зрозуміла, то й отримала жорсткий урок. За який, до речі, була згодом вдячна долі. Наступного року я вступила на філологічний факультет Львівського університету, туди, де хотіла вчитись для себе, а не для батьків. Жінки зазвичай мають сильно розвинену інтуїцію. Саме вона висмикує з майбутнього деякі знання, які без неї не могли б потрапити у теперішній час. Кілька років тому я садила деревця біля нашого багатоповерхового будинку. До під’їзду підійшла моя донька, тоді ще підліток. У неї було
