Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько

– Чого ви ще хочете від життя?

– Найбільш за все я хочу бути доброю матір’ю. Якщо я дам своїм дітям все те, чого вони потребують, я буду відчувати себе найщасливішою в світі!

– А для себе?

– Щоб мене любили… – І додає: – Глядачі…

Але мені здається, що вона хотіла сказати зовсім інше…

Жінка, яка не любить…

«Жінка, яку не люблять, – мертва жінка…» – сказала якось Габрієль Шанель. Я гублюся, коли бачу мільйони безневинних небіжчиць перед собою. Я думаю про те, якби була чоловіком – любила б усіх жінок і ТАК, аби вони ніколи не відчули себе скривдженими. Це дійсно складне завдання – не бути покидьком. Але воно – цікаве. Шкода, що чоловіки цього не розуміють. Шкода, що вони такі нудні. Шкода, що їх так мало. Майже нема…

«Недодєлана» чоловіча хромосома поволі робить свою чорну справу. Світ змінюється, перетворюється на суспільство безстатевих андрогінів.

Дедалі частіше мені корить запитати у якоїсь пари, що йде вулицею і голосно свариться: «Навіщо ви разом?…»

Хоча я не люблю слухати розмови розчарованих чи нереалізованих у коханні жінок. Я хочу вірити, що небалакучі, самодостатні, відчайдушні, сильні, розумні, сміливі, горді чоловіки існують не тільки в американських стрічках на кшталт «Легенди осені», «Касабланки» чи «У снігах Кіліманджаро». І матусі не тремтять над ними, видаючи з родинної каси двадцять гривень «на кіно»… А дружини не нишпорять по кишенях у пошуках «заначки». Краще хай подають патрони…

…коли я була маленькою, то уважно за всім спостерігала. І все помічала. Навіть найменші дрібниці. І в мене виникало багато дивних запитань, які я ставила вчителям і за які мене виганяли з класу. Одного разу, наприклад, я запитала, чи ходив до туалету дідусь Ленін…

Одне з таких запитань теж було досить дивним: чому чоловіки сякаються на асфальт, міркувала я, спостерігаючи за цим, як мені тоді здавалося, «суто чоловічим ритуалом». Ось іде вулицею дядько в капелюсі, з портфелем у руці і – р-раз! – затиснувши одну ніздрю, випорожнює другу просто на землю. Але чомусь не собі під ноги – а якось так навскіс, з «дальнім прицілом». Пам’ятаю, що тоді, у дитинстві, я була впевнена, що мами хлопчиків спеціально вчать їх робити саме так. Що в цьому є щось особливе і навіть таємниче, якась приналежність до чоловічої касти. Адже жодній жінці й на гадку не спаде повторити цей віртуозний трюк.

Я давно виросла, але в такому виді спорту, як сякання чоловіків на асфальт, нічого не змінилося. Може, у цьому є щось сакральне?

Сьогодні, їдучи на роботу, я навмисне почала звертати на це увагу. Поки доїхала – щонайменше троє лишили свою позначку під ногами перехожих. Голосно, майстерно (від одного пана в шкіряній дублянці навіть довелося відскочити!) і ніби – «між іншим». Ні, напевно, у цьому щось таки є. Можливо, є така книга: «Історія сякання і його вплив на функції чоловічого організму», котру читають на ніч хлопчикам з усіх верств населення. Адже я точно помітила, що сякаються не тільки бомжі. Всі. І ті, хто носять елегантні костюми, також. От він іде, такий красивий, у бездоганно випрасуваних штанах і чомусь не відчуває своєї маскулінної суті. Що робити? Піти до найближчого скверу, сховатися за дерево і показати (ну, цю саму суть) переляканим школяркам – якось неінтелігентно. Мабуть, саме цієї миті розпачу в нього й починається збуджене свербіння в носі. Ніс іде на виручку господарю, і той від радості мало не ляскає себе по чолу: звісно ж! Негайно! Сякатися! Прямо тут, у цьому набридлому натовпі, що заклопотано прямує до входу в метро, серед цих жінок і дітей, серед яток з речами, посеред усього білого світу! Довести, що ти – є. Що ти – чоловік, що маєш право залишати свої сліди на асфальті, котрі всі будуть шанобливо обходити стороною! Свербіння посилюється, і настає мить великого піднесення: р-раз! – і набридлий натовп жінок і дітей сахається.

Що й слід було довести.

– Мамо, я теж так зможу? – захоплено питає малюк.

– Звісно, синку, – з ніжністю відповідає матуся. – Виростеш – зможеш…

Ось воно. Через стільки років я нарешті зрозуміла, що мала рацію: мами таки навчають хлопчиків цього мистецтва.

А якщо серйозно, мене жахає балакучість чоловіків. Вони невпинно розмовляють. Набагато більше, ніж жінки. Не вірите – просто почніть звертати на це увагу, і ви такого наслухаєтесь…

Щоранку я роблю такий дослід: підраховую, скільки мужиків сидить у маршрутці – ця кількість завжди перевищує кількість жінок, що не встигли зайняти сидіння. Завжди. Я дослухаюся – про що вони говорять: пиво і «вчорашній вечір», часом – гроші, часом – «тьолки».

Лякає, що вони брешуть і пліткують, лежать на диванах, марнують своє і чуже життя. І дуже – просто шалено! – люблять себе.

Це несправедливо… Мені здається, що саме чоловіки поволі позбавляють світ любові, прибирають її з найдальших кутків, мов сміття…

Це велика й печальна тема. Вона печальна для всіх. І її важко переформулювати…

Приблизно так я думала, перебравшись із велетенської квартири на околицю Троєщини, у якій і почала писати цю книжку.

Не знаючи, що згодом напишу так…

Сто відсотків правди

Тендітна жінко, йди і більше не гріши,

Не відривай прекрасне тіло від душі,

Не продавайся ні за мирру чи єлей,

Ні за шматок черствого хліба для дітей.

О, так, я знаю – ти грішила не для втіх;

Хто купував тебе, той більший має гріх,

Хто продавав тебе, кипітиме в смолі,

Бо він любов земну зневажив на землі.

Бог є Любов – тож і з Любов’ю буде Бог!

Іще не раз нас розпинатимуть обох,

Нас ще не раз осліплі люди продадуть;

Тендітна жінко, тільки ти – Любов’ю будь!

Майдан спустів… Ні фарисеїв, ні роззяв;

Де твої судді? Якось нишком розійшлись;

Хто камінь в серце, хто за пазуху узяв -

Та в тебе кинути усе ж не спромоглись!..

Тендітна жінко, йди і більше не гріши…

А як не хочеш йти – сядь поруч і пиши

В пилюці пальцем; то не гірше за скрижаль,

Бо пише серце, що в житті спізнало жаль.

Вечірній вітер ту пилюку розмете,

Що там було – ми двоє знатимем про те,

Та