Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько
І вона розвела пальці на товщину цеглини.
– А про що він? – наважилася втрутитись у розмову я.
– Як про що? – здивувалася письменниця. – Усі романи пишуться про любов! Тут взагалі просто: він зустрічає її. Або навпаки. Це ще тридцять сторінок: яка була погода, як вони поглянули одне на одного і те-пе. Потім конфлікт: він її кинув. Потягне на всі шістдесят: страждання і те-пе. Ще можна сюди додати подруг чи домашніх тварин, сусідів, якусь суперницю-розлучницю, ревнивого чоловіка. Та все, що завгодно. Он «Анна Кареніна» – про що? Все одне й те саме. Нічого складного!
«Анну Кареніну» я ще не читала, але книжка дійсно була «широкою», мов півцеглини.
Після спілкування з маминою подругою я ходила в піднесеному настрої, адже вже мріяла й собі «писати книжки», тільки не знала як. І цей майстер-клас здався мені дуже корисним. А жінка – небожителькою.
Того ж вечора я почала писати «роман» про Виделку, Ніж і Чашку, котрі жили на столі в кухні, а ночами, коли всі засинали, розігрували між собою свої драми і комедії.
Але – о горе! – розтягнути на двадцять сторінок змалювання їхніх очей, ротів та вух у мене не вийшло. Навіть півсторінки не набігло! А діалог вийшов лише на дві «з хвостиком».
Потім Чашка, котра виявилася надто пихатою, взагалі впала зі столу й розбилася… Причому я зовсім не хотіла її розбивати: просто вона так повелася з друзями, що інакшого виходу для неї не було! А Виделка й Ніж замість того, щоби закохатися в одне одного до нестями (сторінок на сорок), узагалі розсварилися. Ніж пішов полювати на котлети, а Виделка вийшла заміж за Чайника.
Одне слово, справжнього товстелезного роману не вийшло. А ще я помітила дивну річ: герої говорили і діяли зовсім не так, як я запланувала від початку. Це так мене налякало, обурило і здивувало, що я покинула це хибне заняття.
До наступного дня. Коли до мене заговорили Шафа і Лисяча Шкура, що лежала перед диваном…
«Початковий інструмент» – те, з чим народжуєшся на світ. Які в тебе руки, до чого вони пристосовані – вправно тесати каміння, тримати пензля чи смичок, ручку чи відбійний молот. Важливо, що все це ти триматимеш у руках відповідно до свого покликання. І, звісно, матимеш погляд і мислення – у тій же гармонії з руками.
З «написанням книжок» відбувається майже так само, як із тим, що я називаю «даром любити». І «початковий інструмент» майже той самий – те, що ти маєш у душі, всередині себе. І носиш те все в собі, як стокілограмову гирю.
Є тисячі причин, через які люди починають писати.
Від химерного бажання заробити до не менш химерного прагнення слави. Не знаю, чи є серед цих причин найважливіша – щоби не померти…
Цю причину сформулював для мене (дуже давно) Борис Пастернак, сказавши, що «рядки з кров’ю вбивають»: «Нахлынут горлом – и убьют…»
Коли часом хтось надсилає свої твори з питанням порадити, чи варто писати далі, частіше за все, я відповідаю так: якщо виникає така дилема – «писати чи ні» – краще швидше покинути це заняття!
Воно небезпечне.
Воно здається райдужним лише після перших публікацій, а далі – «емоційна гойдалка», з якої можна злетіти прямо в прірву. Кидайте, поки маєте такий вибір! Адже такого питання і такого вибору не мусить бути, якщо ти не можеш НЕ писати – добре чи не дуже, не має значення. Якщо «добре» – то надрукують, якщо «не дуже» і не надрукують, не читатимуть – все одно таким чином ти не схибиш, принаймні перед собою.
Чому – «кидайте»? Можливо, я надто максималістична і в такому питанні, як творчість мені важко щось узагальнювати – це дійсно особисті речі. І мої перестороги та попередження комусь видадуться смішними. Адже що тут такого складного – писати книжку? Вигадав героїв, сюжет, визначив ідею, а можна ще й «синопсис» (план) зробити – і пиши собі! Не забувай про «епітети-порівняння».
Був би час…
А от чому одними книжками зачитуються роками або сторіччями, а інші – забувають, щойно прочитавши, у чому секрет?
Мені завжди було цікаво думати про такі речі.
Думати й говорити. Я досі шалено ціную «кухонні розмови» про психологію творчості, але майже ніколи не виносила їх поза межі «кухні». Тому коротко хочу поділитися уривками цих міркувань – різних років (починаючи від 1988-го) і з різних своїх щоденникових записів.
Як відрізнити поганий твір від справжнього.
«Справжній» має «ефект нігтя»! Тобто, читаючи, ти обов’язково мусиш щось «відкреслити», помітити, запам’ятати. Якщо в книзі є бодай два-три речення, з котрими хочеться жити далі, – то вже є доброю книгою. Поганий твір – мов жмуток сіна: пожуєш і виплюнеш.
Матриця.
…це – страшно, адже нагадує фільм жахів: у твою оболонку з міцним ударом вселяється хтось інший! Мало того, що вселяється цілком безцеремонно – він ще й хоче говорити, діяти, робити вчинки, які тобі зовсім непритаманні. І ти мусиш вистояти, витерпіти, прийняти його в свою оболонку, мов у матрицю, у котру заливають свинець або… накладають тісто чи якусь іншу субстанцію. Небезпечно, коли ти посилаєш його на смерть – можна й самому не повернутися.
Магія слів.
Можна написати, що «надворі було літо і в саду дозріли яблука».
А можна так: «Важкі сади стікали схилами Дніпра». Це – Паустовський.
Буває і так, що всі метафори – зайві, вони лише захаращують те «просте», що по своїй суті вже є поезією.
Невідома субстанція.
Відчуваю над собою якусь невідому субстанцію, що зависла над головою і хоче висловити себе – через мене. Навіщось. Можливо, тому,
