Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько

А Маринка пискнула про те, що мені дуже личить білий костюм…

На цьому свою місію на Форумі та подальших подібних дійствах я могла б вважати закінченою: куди мені (навіть і всю в білому!) до священних письменницьких лав, а головне – до читачів, котрим на мене начхати (навіть і всю в білому!).

Але, як кажуть у казках, «не так сталося, як складалося». І попри такий шалений провал, наступного року я вже досить мужньо «відсиділа» на двох стендах видавництв з двома наступними книжками.

І навіть уже змогла безстрашно дивитися в очі покупців без залицяння бездомного цуцика і відчаєм пофарбованої коняки на циганському ярмарку…

…З того першого в своєму житті Форуму приїжджаю у Львів регулярно, безперебійно, майже «наркоматично», адже без цього вересневого ковтка Свободи Слова весь наступний рік буде здаватися прісним і «недоукомплектованим».

Як авто без керма.

Як застілля без друзів.

Адже в усьому цьому шаленому вирі, яким є Форум – з неймовірними читацькими чергами до стендів, зі штовханиною на сходах, з безліччю заходів, до яких треба вчасно добігти, з неможливістю осягнути неосяжне (до речі, саме цей шалений вир мені й подобається!) – головним вважаю зустрічі з друзями.

Однодумцями.

Опонентами.

ЧИТАЧАМИ!

Чорний квадрат

Часом здається, що всі ми тупо борсаємося в мілкій, укритій зеленим слизом калюжі амбіцій і дикого небажання почути одне одного. І не здатні сказати королю, що він голий.

Непрофесіоналізм міцним кільцем стискає все живе, все, що поки ще може називатися мистецтвом. Це дуже тісна калюжа, яка спершу може здатися рікою, морем чи навіть океаном – аж поки ти переплив її з кінця в кінець. До того ж вона переповнена «родичами родичів» – мафією, на яку не полює поліція. Адже вона – невловима.

Про що йдеться?

Про тупі серіали, тупі журнали, ідіотичні ток-шоу, бездарні й бездушні художні проекти, «гопацькі» державні заходи, політичний паноптикум. Про «совок», який закінчиться лише із (прости, Господи!) останнім його могіканином – з вахтеркою на дверях театру, буфетницею у привокзальному ресторані, «жеківкою», що видає довідки, чиновником, що кланяється, мов китайський порцеляновий песик…

Про те, що Тетяна Толстая назвала «Чорним квадратом».

Я не знаю, чи потрапить вам до рук цей нарис, але не можу втриматися від того, аби не навести цей уривок…

«Митець «доквадратової епохи» вчиться свого ремесла все життя, бореться із мертвою, сталою, хаотичною матерією, намагаючись вдихнути в неї життя… Часом його праця і молитви увінчуються успіхом; на коротку мить чи на мить довгу «воно» трапляється, «воно» надходить. Бог (янгол, дух, муза, часом – демон) поступаються, згоджуються, випускають із рук ті речі, ті ефемерні почуття, ті клаптики небесного вогню, імені яких ми не можемо назвати, котрі вони зберігали для себе, для свого, прихованого від нас, дивовижного помешкання. Випрохавши божественний подарунок, художник відчуває мить гострої вдячності, неприниженої покори, незганьбленої гордості, мить особливих, світлих сліз, що очищують… «Воно» накотилось – «воно» проминає, як хвиля…

Художник «післяквадратової епохи», художник, що помолився на квадрат, зазирнув у чорну діру і з жахом не відсахнувся – не вірить музам і янголам. У нього свої чорні янголи з короткими металевими крилами, прагматичні й пихаті істоти, які знають ціну слави земної і те, як загарбати її найжирніші шматки… Люди полюбляють нове – треба вигадати нове, люди полюбляють обурюватись – треба їх обурити, люди байдужі – треба їх епатувати: підсунути під ніс смердюче, ганебне, моторошне…»

І ще одне. «Десакралізація – гасло ХХ сторіччя, гасло неуків, посередності та бездарності. Це індульгенція, яку одні нездари видають іншим, переконуючи третіх, що так воно й мусить бути – все має бути безтямним, низьким (нібито демократичним, нібито доступним), що кожен має право судити про кожного, що авторитетів не може бути в принципі, що ієрархія цінностей непристойна (адже всі – рівні), що цінність мистецтва визначають попит і гроші…»

І ще одне.

…Про справжнє і несправжнє.

Або про те, як відрізнити талановиту людину від неталановитої. Дуже просто. Талановита людина – НЕ ЗАЗДРИТЬ.

Усе талановите ЛЮБИТЬ усе талановите. Інакше не може бути. Все заздрісне користується поняттями «успіх», «мода», «популярність», і при цьому презирливо кривить губи, і – гоп! – швиденько (щойно відійдеш) – перевертає привітну маску іншим боком: тим, де темними прорізами в картонці зяє порожнеча.

Гадаю, що справжній художник хоче бути почутим.

Просто – почутим.

Він хоче збагнути і зрозуміти суть цього короткого, безглуздого і прекрасного життя, бодай одним штрихом (літерою, нотою) додати до нього трохи немаргінальних думок і почуттів, трохи доброти. За Ліною Василівною Костенко: «…сказать поблідлими вустами хоч кілька людям необхідних слів».

Хоче збагнути всю печаль і самотність світу, розмотати цей щільний шовковий клубок, щоб знайти всередині відповідь на свої запитання у вигляді крихітного і, можливо, нікому не потрібного зернятка, виростити його і зібрати під ним бодай п’ятьох однодумців…

Якщо ж їх буде більше, набагато більше – це вже назвуть «успіхом».

Але – інші, не він. Бо йому на це, власне, начхати.

Бо він завтра може померти.

А сьогодні йому важливо зробити цей штрих…

Навіщо?

Ніхто не знає.

І він сам – не знає.

Таємниця…

Післямова-2006

…одного разу я сіла за комп’ютер, аби написати статтю до львівського «Поступу», адже один із її керівників сказав: «Пиши про що хочеш і як хочеш. Можна зі стьобом, можна – з ненормативною лексикою. Байдуже. Потім можеш використати це для книжки…»

…одного разу я і почала писати про те, що відчувала в ту мить: «…Усе набридло. Від усього – нудить. І так, що легше назвати те, від чого відчуваєш хоч якийсь кайф, ніж перелічити всяку гидоту. Навіть у задоволеннях неможливо визначити пріоритет.

А якщо розпочати з того, від чого нудить, і з часом зрозуміти, що все це і є життя?…

Тобто – переформулювати проблему, як радять психологи?…»

І от у що це все вилилось – у таку неправильну книгу…

Але для кого вона писалася?

Для себе? Лесі? Лізки? Галі?

Можливо, для тієї невідомої дівчинки, що сиділа в нічному осінньому сквері під ліхтарем і читала… «Ґудзик»? Про неї мені розповіла здивована співробітниця, що в цей час проходила сквером. Сто разів потім я намагалася уявити ту дівчину: що вона там вичитала, чому зупинилася на півдорозі додому – одна під ліхтарем? Про що хотіла почути в цю мить? І чи почула?!

Чи для тієї жінки, про яку мені теж розповіла одна знайома