Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько

загальмована у своїх почуттях до всього нового, дурепа. Дійсно, я вважаю, що справжня дружба – прерогатива юності й навіть дитинства, а після певного віку можливе лише «приятелювання». Очевидно, Галя з Оксанкою так не вважали. І тому, на одному з славнозвісних книжкових Форумів, котрий щороку відбувається у місті Лева, після якогось літературного заходу в театрі Курбаса просто підійшли до мене й поставили перед фактом: на розі чекає Чебурашка, а стіл уже накритий.

Невідомий мені «Чебурашка» і накритий стіл у невідомій хаті, за яким треба їсти та щось говорити як «київській гості», нажахав мене до нестями. Хотілося повернутися в готельний номер, залізти до ванни, а потім, як каже моя подруга Леся Воронина – «накритися хвостом». Я почала чемно дякувати. І на півслові була підхоплена під руки…

«Чебурашкою» виявилася машина Оксани, а «невідома хата» – класичним львівським помешканням з дерев’яними сходами і загальним довгим балконом, що виходить у такий самий класичний внутрішній дворик, заходити до якого треба крізь вузьку і таку ж класичну львівську браму. До того ж уся маленька квартирка (як і тодішня моя в Києві) була вщент заставлена й обвішана цікавими дрібничками, нагадуючи чарівну скриньку. І – жодного напруження. Дійсно, «гралися в одній пісочниці»…

Потім багато чого було… Навіть не знаю, що з того є найважливішим.

Певно, варто сказати щось серйозне. Скажімо, про те, що, крім журналістської та письменницької діяльності, Галя з Оксаною опікуються такою дивною «державою в державі», як осередок для безпритульних людей у Винниках – «Оселя». Його більш як п’ятнадцять років тому організувала дивовижна жінка, художниця Олеся Саноцька. Починали з одного намету для харчування бездомних, а тепер це центр ресоціалізації бездомних і знедолених людей, котрі живуть у багатокімнатному котеджі, ведуть спільне господарство, працюють, заробляють спільні гроші, працюючи у виробничих майстернях, займаються благодійністю, мистецтвом, а головне – разом надолужують свої життєві втрати. Перебуваючи там, відверто скажу, починаєш вірити в те, що справжню демократію можна побудувати ось так: в окремо взятому місці. Аби тільки… «держава» не заважала.

Але сьогодні мені не хочеться писати «про серйозне». Спогади спалахують яскравими картинками.

Скажімо, наша давня традиція «пікніків на узбіччі». Усі вони – не тому, що так романтичніше – продиктовані суворою обмеженістю в часі, яка існує в цьому божевільному житті.

З’їжджаємося посеред степів на шляху «Київ – Львів» – і капот Чебурашки перетворюється на розкішний стіл.

…одного разу з капоту Чебурашки посеред вечірнього степу ми їли… суші – нове кулінарне захоплення Оксани. Другого, переодягнувшись у костюми початку ХХ сторіччя (куплені Оксаною на розпродажі), фраки та «циліндри», ми ледь не влаштували аварії на дорозі між Таданями і Львовом, адже водії зупинялися, створюючи затори, не розуміючи, звідки й куди йдуть ці примари у фраках…

Завжди – «на перекладних», завжди з відчуттям, що «не договорили» про щось важливе, завжди – феєрично.

…одного разу, щоби підкріпити дружбу сімейними узами, ми вирішили одружити Чебурашку з нашим Пунтиком. Як я вже говорила, Чебурашка – то синя «таврія» Оксанки. Досить заслужена автівка! У ній є все: від пляшки доброго вина до… пилочки для нігтів. Чебурашка дуже завбачлива. На відміну від Пунтика.

Пунтик – наш ще юний і неосвічений «фіат».

«Заручини» влаштували в селі Тадані, що в Кам’янко-Бузькому районі під Львовом.

У призначений час Пунтик чекав на «наречену», обвішаний кульками, з букетом польових квітів «у зубах». Чебурашка в’їхала на обійстя під гучний регіт, що чувся з її нутрощів. Вискочивши з автівки, Оксана з Галею зігнулись навпіл і ледь не качалися по траві. Гавкав, стрибав і чіпав за поли пес, квоктали кури, над дахами злітали лелеки.

Чебурашка зупинилася біля свого «нареченого» й була обдарована квітчастим шаликом.

А ми, «батьки» «наречених», пішли їсти «весільний» пиріг під вишнями в садку.

Те, що будемо згадувати…

Те, що зігріває.

Те, без чого неможливо жити.

…одного разу я несподівано (зізнаюсь, через своє невігластво й повну байдужість до ділових паперів) потрапила у «видавничий скандал». Його юридична суть для загалу не цікава, тому не варта докладного пояснення. Його моральна суть для мене полягала в тому, що я збунтувалася (досить смішно) проти повного закабалювання письменника несправедливими пунктами угод.

Цей скандал розпустив пір’ячко в соціальних мережах, набув певного розголосу і породив багато неоднозначних відгуків. Разом із ним, як не дивно, у мене з’явилося багато нових друзів, що телефонували та пропонували професійну допомогу. І озброювали юридичними знаннями безкоштовно. Ура!

Отже, це була неприємна історія. Особливо, коли, перечитавши «ділові папери», я з жахом побачила, що й сама добряче заплуталась.

Близько півночі, зрозумівши жах своєї помилки, набираю телефон Галі:

– Галко, вони (це видавці, котрі подали позов) праві: я дійсно – брехуха! – кричу в слухавку. – Я не дочиталася угоди, переплутала назви! Я всіх підставила! Що робити?

І чую в слухавці такий самий збуджений голос:

– Я щойно закінчила статтю – завтра вранці вона вже буде на… (вона називає відомий літературний сайт)!

Телепатія?

Чи просто – Галя Вдовиченко, мій надійний дружище.

Наступного ранку читаю ту статтю і серце стискається від вдячності, любові й того відчуття, що друзі дійсно приходять у потрібну годину. Наведу статтю повністю. У ній – уся Галя. Ну, і те, що вона про мене думає…

Якби це була не Ірен

ЯКБИ (послуговуючись стилістикою з аналогіями), отож – якби це була не Ірен, я змовчала б. Якби я не знала Ірен, то, можливо, після публікації «Фальшивий діамант міледі» (у відповідь на «Пастку для автора») запідозрила б письменницю у прихованому таланті плести багатоходові інтриги та в захланності, що завела її у «безсоромну брехню». Але для мене докази автора статті «Фальшивий діамант…» звучать непереконливо, а висновок про те, що «поняття «мораль» не знайоме пані Роздобудько», навіть, пробачте, смішить. Не можу втриматись від посмішки, бо знаю цю «пані Роздобудько» не перший рік і мала можливість переконатися у її схильностях нераз, і то в таких важливих речах, як людські стосунки.

Має вона, звичайно, свої недоліки. Може сісти не в ту маршрутку й не одразу помітити помилку. Може забути паспорт, коли він потрібен як ніколи. Відверто кажучи, іноді вона виглядає пофігісткою та роздовбайкою. Піде та й витратить усі гроші на якісь презенти – ну хто так робить? А нагадати про фінансовий звіт у разі потреби – тут вона пасує; це для неї надто складно і неприємно, краще вже щось нове написати, оповідання чи повість.

Коли вибухнув цей скандал з авторськими