Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько
Але він був!
У своєму фіолетовому пальті, з червоним шаликом довкола шиї, у незмінних чорних окулярах, у «мистецькому» береті, з-під якого вибиваються смоляні кучері. Галасливий, сумбурний, з купою розповідей про все – водночас. Людина-феєрверк. І згадується він так само – у спалахах, у яких більше місця чомусь кумедному.
Адже веселе запам’ятовується краще, ніж сумне.
…Готую на кухні свою фірмову страву – «ліниві голубці». Виглядають не презентабельно, проте пахнуть смачно. Юрко вривається до кухні, щось говорить і, між іншим, вихоплює у мене ложку, відкидає кришку з недосмаженої страви і, продовжуючи говорити, закидає в себе ті «голубці». І так само швидко зникає, показуючи великим пальцем – «Во!» Я лишаюсь стояти біля порожньої пательні з німим питанням: що це було? Ніби вихор пролетів. А швидше за все, торнадо на ім’я «Пако».
Мені завжди здавалося, що він БІЛЬШИЙ за свої книжки, що він сам – ціла книга, яку ще не написав, але обов’язково напише. Про свої пригоди в Сибіру, де полював на оленів, про мандрівки світом, про небезпечні ситуації в циганському таборі чи ще деінде, про те, про що він не наважувався говорити – тільки натякав. Мовляв, «про це ще рано, потім»…
…Завжди був центром компанії.
Певно, декого дратував, адже не вписувався в коло своїх однолітків, був у колі молодих найбільшим авантюристом. Співав із хлопцями з «Мертвого півня», назвавши «групу» – «ВВМ»: Вогні Великого Міста. Такий собі окремий «проект», у якому своїм сумбурним речитативом «співав» власну поезію. І його слухали, адже сам «Пако» і тут був БІЛЬШИМ, ніж те, що робив. Ішли саме «подивитись на Пако». І, як мені здається, швидше за все отримати ту енергетику, яку він випромінював, як маленька електростанція.
З «домашніх ситуацій» якось вразила ще й така, з його донькою Оксаною. Тоді вона була зовсім маленька й несподівано заснула прямо на підлозі посеред кімнати, підклавши під голову кулачок. Розгублено повідомляю про цю подію Юркові, кажу, що малу, певно, треба перекласти на ліжко. «Не треба, – каже він спокійно, – вона так звикла!» – і підсуває їй під голову лише подушку. Спартанське виховання, подумала я, певно, готує її до труднощів життя. Одного разу я запитала (це було в інтерв’ю) його про «головних жінок його життя» і не помилилась, вже здогадуючись про відповідь – Оксана. Адже про доньку завжди любив говорити у будь-якій компанії, пишався їхньою дружбою, довірою і якимись «хлоп’ячими» стосунками. І це було зворушливо. Зовсім не в’язалося з його циганським образом «самотнього вовка»…
Я думаю, що інші напишуть більше і краще.
Можливо, маючи на те дозвіл. Те ж, що згадується мені, – досить побутове. Те, що він колись розповідав мені для журналу, – лишилося на папері й навряд чи варто повторюватись. Те, що знаю від нього і про нього «не для преси», нехай лишиться таємницею. Адже Пако мусить бути овіяний таємницею!
А те, що вразило в серпні того року, в якому він ПІШОВ, досі стоїть перед очима.
…Тоді на книжковому ярмарку, що проходив в Українському Домі, Юрко вперше був сам. Не знаю, як це правильно пояснити…
Довкола нього завжди купчилося доволі багато різних людей – друзів, приятелів, прихильників. А тоді я побачила його на автограф-сесії в якісь незвичній аурі самотності.
І це здалося дивним. Підійшла. Ми обнялися. «Нічого, Ірко, – шепнув він мені на вухо, – прорвемось – будемо жити!»
А потім пішов сходами.
Ніхто не кинувся слідом, не гукав до нього, не пропонував забігти до найближчої кнайпи.
Він ішов абсолютно САМ, ніби збурені хвилі, які завжди оточували його, відкотились і принишкли. Він вийшов у скляні двері й досить довго стояв, дивлячись на Європейську площу. І це теж здалося дивним: щоб Юрко Покальчук – Покаль, Пако! – ось так нерухомо завмер над вогнями Великого Міста. Зовсім один.
Можливо, у тому не було нічого дивного.
Можливо, потім, коли він зійшов з пагорба, його знову закрутив вир облич, розмов, зустрічей, вітань.
І все було, як завжди. Але ті довгі хвилини, коли він стояв сам-один у вечірньому серпанку, чомусь врізались у пам’ять.
Потім він повільно почав спускатися вниз.
Був кінець серпня 2008 року.
Леся
…одного разу, років сімнадцять тому, коли я працювала в дитячій редакції на першому каналі Національного радіо, одна журналістка, перехопивши мене в їдальні, познайомила із головним редактором дитячого журналу Лесею Ворониною. Я дуже важко йду на контакт, тим паче що моя колега сказала, що це – дружина Євгена Гуцала, дитяча письменниця. Мене заціпило, доки Леся запитала: «А чи ви часом не пишете для дітей?»
Я писала. Але соромилась це комусь показати. Тремтячими руками я віддала їй свою казку. І зникла на два місяці. Не телефонувала, не нав’язувалась із запитаннями, як там моя «нєтлєнка»? А коли все ж таки вирішила поцікавитись, збиралася зо два дні, репетирувала розмову перед люстром.
Наприклад, можна почати так: «Доброго дня, пані Лесю… Це вас турбує…» Ні, краще так: «Пані Лесю, це Ірен. Я вам колись дала свою казку…» А що далі?
Вона, мабуть, скаже: «Так, дала. Вона нам не підійшла». А що я скажу потім? «Дякую-дякую-по-спині-ломакою»?…
Я обрала вечірній час, коли в мене вдома всі спали, і зателефонувала. «Пані Лесю, це Ірен…» – промовила я.
А далі ми проговорили дві години…
Говоримо й досі.
І досі – «на ви», але це вже за звичкою.
Якби не Леся, я б у багатьох випадках, коли треба було діяти, «жувала кашу» – тобто розмірковувала б з приводу «сенсу буття».
Адже завжди любила все ускладнювати.
Причому, настільки, що зіпсований на кухні кран видавався мені всесвітньою трагедією – адже тоді треба було СПІЛКУВАТИСЯ з НЕЗНАЙОМИМИ людьми!
Якби це було можливо, я б краще сама опанувала фах слюсаря-сантехніка, стоматолога, перукаря, електрика, теслі, працівника ЖЕКу чи податкової інспекції, одне слово – уміла б усувати всі ті проблеми, з якими доводиться зіштовхуватися в побуті. А якщо виникали якісь серйозніші проблеми, я мучилась через них і вони здавалися мені нерозв’язними. А до чого тут Леся?
…одного разу, готуючись до серйозної розмови з дуже важливою людиною, я зателефонувала до неї і сказала:
– Лесю, а якщо я скажу ось так…
І, як завжди, вдалася до розлогих екскурсів
