Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько

Леся уважно вислухала мене.

– Ну як? – запитала я.

– Слушно… – сказала Леся. А потім, помовчавши кілька секунд, делікатно додала: – Але… мені здається… – Зрештою, вона замовкла, а потім рішуче сказала: Роздобудя! З вас знущаються, а ви розводите весь цей сироп про душу? Скажіть просто: «Пішли ви…» – тут м’яка й інтелігентна дитяча письменниця повідомила відкритим текстом – куди саме.

І в моїй голові, набитій метафорами, одразу все стало на свої місця. А коли я скористалася цією порадою, то з подивом зрозуміла, що все геніальне – просте. Подіяло!

Відтоді, завдяки Лесі, я намагаюсь більше нічого не ускладнювати…

До речі, Леся вважає, що всі письменники – ексгібіціоністи.

І тому, перед тим як подати цей рукопис до видавництва, я, напевно, віддам його Лесі (так я робила з усіма своїми творами). І якщо вона викреслить два-три епізоди, я погоджусь з усіма її купюрами.

Лізка

…колись ми забарилися разом сидіти на паперті.

Це було в ті часи, коли нам доводилося добиратися додому пішки, адже навіть квиток на тролейбус був нам не по кишені. Так, так, було й таке в середині 90-х! Але я, здається, вже про це говорила… Хоча ніде правди подіти: відчуття безвиході переслідувало всіх тих, кому нині «за…», чи не з дитинства. Можливо, тому ми такі живучі? Тобі дають по голові – а ти здіймаєшся на ноги й уперто йдеш далі. І – що дивно – виграєш. Адже «безвихідь» – той мій улюблений «нуль», з якого починається відлік. І… та казка, у яку я все ж таки наполягаю вірити всім. Отже…

…одного разу Лізка сиділа на цьому нулі. Цілком безперспективно. Глухо. Безвилазно.

Питання «паперті» постало руба. І тоді ми написали «резюме» в одну солідну фірму, так, заради жарту. Ми перечитали його сто разів, поредагували, «замочили» п’ятдесятьма грамами розведеного спирту (іншого під рукою не було) і відправили до офісу небожителів.

Викликали її наступного дня. А перед тим, увечері, ми пішли до… церкви. Адже цей виклик був із царини фантастики – надто серйозною була та фірма, щоби брати людину «просто з вулиці», тому хотілося підкріпити це дивне рішення «Божим благословенням».

Була зима, і «мело, мело по всій землі». Ми стояли в хурделиці, як дві замерзлі собаки.

– А якщо зайде мова про зарплатню, – перелякано сказала Лізка, – скільки просити?

– А скільки б ти хотіла для щастя? – запитала я.

– Зараз я була б рада, якби це було триста гривень…

– Ти жартуєш, – сказала я. – Скажи: п’ятсот. А вже потім, у разі чого, скинеш до цієї суми.

(До речі, можете собі уявити глибину тодішньої безвиході?)

Наступного дня дія розгорталася так. Одягнувши єдиний пристойний светр, Лізка з гідністю витримала співбесіду, завершення якої чекала з особливим тремтінням.

– У скільки ви б оцінили вашу роботу? – запитали її.

Як і було відрепетирувано напередодні, Лізка витримала паузу, порахувавши до п’яти. Триста? Чи п’ятсот?

Тоді їй підсунули маленький аркушик паперу, на якому легким почерком начальник накреслив цифру. Підсунув і запитально поглянув на майбутню співробітницю. На клаптику була написала цифра, яка не вкладалася до голови. Причому в доларовому еквіваленті. Озвучувати цю цифру я не буду, але, повірте, вона жодним чином не могла потрапити до наших мізків учора, коли ми стояли на паперті тієї церкви.

Те, що в Лізки відібрало мову, начальник сприйняв за глибокий сумнів у його платоспроможності й сором’язливо додав:

– Але бувають ще преміальні…

Увечері ми знову «замочили» справу моєю фірмовою солянкою. І повірили в диво. Хоча яке в тому диво? Це диво зробили кілька чинників, котрі завжди були в Лізчиному життєвому багажі: багато читати, цікавитися всім, що відбувається довкола, мати свою точку зору і не боятися її висловити. Хіба це дивно?…

…Років сім тому ми зняли з Лізкою такий сюжет. (Варто зауважити, що тоді я сама не знала, які зміни відбудуться і в моєму житті. Тому подаю цей сюжет у тій локації, у якій він відбувався тоді…)

Моя маленька кухня-кабінет, де сплю, працюю, приймаю гостей і часом щось перехоплюю за низеньким столиком, на якому стоїть ноутбук. Зима. Я купила сокодавку – неабияке матеріальне досягнення на той час.

Ми начавили дві великі склянки апельсинового соку. Я ввімкнула камеру, вмонтовану в ноутбук.

На екрані з’явилися дві кумедні пики – двох жінок, які знають одна одну сто мільйонів років.

Текст:

Перша жінка (я): Ось це – моя подруга Ліза. Колись ми збиралися сидіти з нею на паперті… А тепер сидимо, п’ємо апельсиновий сік…

Друга жінка (Лізка):…дорогі коньяки…

Перша жінка:…обидві – красуні…

(Сміх)

Друга жінка (в глибокій задумі):…життя, в принципі, вдалося…

Перша жінка: А давай хором скажемо!

Перша і Друга жінки (хором): Життя вдалося! (Шалений сміх. Майже регіт.)

Кінець сюжету. Геппі енд.

…Лізці сняться пророчі сни. Вона схожа на Сандру Баллок. Років із десять тому вона з родиною збиралася емігрувати до Канади. Ридаючи з цього приводу, я вже пакувала для неї подарунок, у якому їй було б краще згадувати мене: свій пухнастий банний халат…

Доки чекали дозволу на виїзд, зрозуміли, що ніколи не зможуть покинути Україну, а Київ – найкраще місто на землі.

Навіть якщо все ж таки сидітимемо на паперті.

Галя й Оксана, хазяйка Чебурашки

…Зі львівської газети «Високий Замок» зателефонувала (це було десять років тому!) журналістка, назвалася Галиною Вдовиченко й повідомила, що приїде до Києва взяти інтерв’ю. Перебуваючи не в кращому гуморі, я зловтішно призначила зустріч «у чорта на куличках» – там, де було моє місце роботи. Просто назвала адресу. І, вже поклавши слухавку, подумала, що вона навряд чи зможе зорієнтуватися. Сама діставалася туди трьома транспортами.

Але Галя приїхала в призначений термін.

І її стаття починалася так: «Здається, ми гралися в одній пісочниці…»

Граємося досі, Галю.

Особливо з того часу, як кілька років тому отримала від Галини «дивного листа»: «Іренко, утнула щось незвичайне!»

Я зробила три припущення: а) пішла з роботи, б) завагітніла, в) написала роман.

Правдою виявилося третє: роман! Він називався «Пів’яблука» й одразу отримав відзнаку «Вибір видавців» на конкурсі «Коронація слова».

Потім з’явилися «Тамдевін», «Бора», кілька дитячих книжок і… «Інші пів’яблука».

А в мене неочікувано з’явилися дві подруги Галя й Оксанка, що відома у Львові як «хазяйка Чебурашки» і затишної маленької квартири в самому центрі, в якій не побував хіба що лінивий. Тобто «лінивий» на любов і дружбу.

Хоча й сама я потрапила в цю квартиру, як «лінива» і