Одного разу… - Ірен Віталіївна Роздобудько
А скільки в ньому ще прекрасного – одному Богові відомо.
Милуєшся. Сльози душать.
І відчуваєш: ні, таки щось ще тут не так!
Якось воно кон’юнктурно виходить, як у поганому патріотичному вірші чи пісні. У такій, де «калина на калині та калиною поганяє»: «Одна ка-а-а-а-алина за вікном! Одна-а-а-а стежина за селом!»
Уявила ту одну калину на одній-єдиній стежині.
Картинка якась неоптимістична вийшла. Куди вона веде, та одна стежина?
А якщо туди не хочеш? Невже дійсно – іншої нема-а-а-а? Трилер.
Треба сюди ще щось.
Щось таке незвичайне, фантасмагоричне, з іншої опери. Логічно просяться три листочки свіжої м’яти. Але де її візьмеш? І потім – яка в тому оригінальність?
Береш прозору високу чарочку грамів на 60 (у ній тобі «Б-2» подавали десь у запорізькій кав’ярні й подарували, як «тисячному відвідувачу»!) – і обережно, з ножа, наливаєш три шари напою «Доля Кармен». Рецепт такий.
Внизу, звісно, томатний сік, всередині – розсіл з відкоркованих учора огірків, зверху… Зверху проблематично: мала б бути горілка, або текіла, або ром, або ракія! Але заради двадцяти грамів виходити до магазину й купувати цілу пляшку якось… дуже не хочеться.
Потерпіть – я завершую!
Отже, пошарудівши по шафах, ллєш туди двадцять грамів, тобто – священних мі-лі-літ-рів! – «Сіслей»! Ставиш чарку в центрі пиріжків.
І Далі (Рембрандт – відпочиває!) ствердно хитає вусами.
Потім ти це все підпалюєш, і над золотими засніженими пагорбами здіймається синє полум’я.
Береш фотоапарат.
Знімаєш, поки горить…
Серветка горить, пиріжки – чорні, смердять. Але перший знімок вийшов гарний.
Вішаєш на стіну ФБ (ФБ – це фейсбук, кому не зрозуміло).
Пишеш: «Смачного!»
І всі тиснуть «нравіццца»…
А тобі, як писав Тарас Григорович – нема «з ким сісти хліба з’їсти»…
2
Дивні дива, Марку-Аврелію!
Парадокси людської психології, загадки натури.
«Хочу пофарбуватися в білий колір!» – 345 коментарів.
Сто аргументованих умовлянь лишити все, як є.
Тридцять аналітичних розвідок, чому блондинкам таланить більше.
Сімдесят порад, як це краще зробити.
Дев’яносто п’ять випадків з власного досвіду в цьому ж питанні.
Сорок п’ять компліментів.
П’ять – з розряду «не туди потрапив…»
«Обов’язково скачайте і подивіться фільм «Історія Донбасу – другий Челсі». По телебаченню такого не покажуть!» – 3 сором’язливих «нравіццца». Комент ноу.
«Сиджу на березі Тихого океану. П’ю текілу. Без солі. Підходить чудова парочка японців похилого віку. Побалакали про вічне. У них нині сонцестояння. Запропонували сіль. Легкий бриз. Величні пейзажі… Іду пакувати валізи: зустрінемось у Віденській опері!»
«Вранці – круасани. Кава з молоком. Пінка у вигляді сердечка. Все, що треба для щастя…»
Ну, нехай, нехай, нехай.
А що тут, власне, такого дивного?!
Ну от, уяви: ти дзвониш у двері сусіда, котрий щовечора зичить у тебе п’ять гривень, а щоранку знайомиться з тобою на сходовому майданчику заново, мов у «Дні бабака».
Ти – в білому пухнастому халаті й милих капцях-собачках «на босу ногу», у руках – філіжанка кави й газета «Дзеркало тижня», заламана на статті «Майбутнє театральної рампи» (щось таке…). Сусід – зі свинцевими наслідками опівнічного причащання під очима, подзьобаний вранішнім важким сумлінням.
Ти йому – зненацька: «Сиджу на березі Тихого океану… Легкий бриз… Зустрінемось… Круасани…»
Оце дійсно – дивно буде.
А так – нічого собі. Це ж ФБ! Сиди собі на березі, їж свої круасани. Навіть якщо сидиш на кульгавій табуретці біля плити.
Ну, нехай, нехай, нехай…
А буває і таке: «Брат помирає. Юшки просить!» (Примітка: див. старий фільм «Чапаєв» з Борисом Бабочкіним у головній ролі.)
Ти відкидаєш «Майбутнє театральної рампи» і, наче торпеда, кидаєшся в нетрі свого й чужого банківського рахунку, звіряєш коди та цифри, підтверджуєш бездушному автомату всім своїм єством, мовляв, «так», «так-так-так»! До дідька все особисте, всі меркантильні плани!
Адже: брат (ти ніколи його не бачив і ніколи не дізнаєшся, чий він брат) помирає – юшки просить!!! І з жахом і соромом усвідомлюєш, що… теж… хочеш… юшки…
Духмяної, гарячої, щоб у ній на прозорій поверхні плавали золоті кружечки наваристого риб’ячого бульйону. Але ж ти – не помираєш, як той невідомий брат! Ти просто сидиш у лікарні, дивишся в вікно…
А «брат» той вижив, плескає тебе по віртуальному плечі: «Нічо’! Якось буде. Адже, як казав Швейк, ніколи ще не було, щоби ніяк не було!» Або каже: «На Бога надєйся, а сам не плошай!» Наюшився досхочу – можна й мізки в мережі розім’яти! Вже питає, до чого огірки сняться…
Це ж – ФБ!
Ну, нехай.
Зрештою – це твій особистий вибір.
«Будь ласка! Ми самі – люді не мєстниє. Але ми заснували фонд імені Емануїла Ласкера на захист юних шахістів. Ми знаємо, що у вас єсть срєдства. А ваше благородноє сєрдце обов’язково відгукнеться на потреби дітей-шахістів!»
«Двадцять вісім смертельних діагнозів. Сорок травм. Десять опіків. Відкритий перелом всіх кінцівок. Люди, я люблю вас!!!»
І вам дай Боже здоровля!
Нехай, нехай буде. Кому воно заважа’?
Хтось зранку зламав підбор…
Хтось почув, як сваряться на балконі два синяки. Ретельно записав, зберігаючи ненормативну лексику. Цікаво ж поділитися…
У когось почалася любов.
У когось – закінчилась.
А зустріти біля під’їзду пент-хауза бабу з порожнім відром – це до чого?
Підстриглася!
П’ю каву.
П’ю віскі.
П’ю…
Ефект андерсенівського чарівного горщика.
За що цілувала принцеса свинопаса?
За горщик, котрий сповіщав дуже просту річ: що в кого готується на обід!
І більше нічого. Тільки про котлети, баранину з рисом, вареники і компот з вишнями.
Тому так багато коментів про те, чи стригтися бідній Насті, чи лишити все, як є.
Всі точно знають, що робити.
А головне, що всім все «нравіцццца».
«Я їхав їх мочити…»
(Літературна обробка почутого зі збереженням стилістики)
До цього нарису, певно, варто додати пояснення. Але воно може бути надто довгим – на цілу книгу набереться. Але що пояснювати? Варто лише поставити дату і місце, де все те було почуто й записано: 14 грудня 2013 рік, Київ, Майдан. День «народного віча», вечір концерту «Океану Ельзи» і тривоги, що привезені зі сходу та півдня «тітушки» посунуть бити «бандерівців». Або – навпаки…
І гордість за те, що цього не відбулося. Як би того не хотіли політики.
Хоча починалося все приблизно так:
«…ми їхали мочити гадів!
Пашка сказав:
– Будемо мочити!
Мамка теж їхала. Тільки від своєї шахти. А
