Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
— Іди геть! Забирайся звідси, російська тварюко! — заверещали її служниці з банди.
Старшокласники мовчали.
— Вас багато, а вона одна. Це нечесно, — сказала я, розмахуючи гілкою, щоб не дати їм підійти близько до себе. Новенька опинилася за моєю спиною. Ми повільно відступали до паркану.
— Вона сама за себе відповість! А тебе, російська гадино, ми прикопаємо в канаві, — сказав упевнено десятикласник і плюнув на мою туфлю.
Начебто я повинна була злякатись, але на мене ніби щось найшло. Ніби в голові щось вибухнуло. Я зупинилась і сказала:
— Ви можете мене вбити. Так. Але я буду битися до останнього подиху. Я не зійду з цього місця й кинуся на першого, хто зробить крок!
Махнула гілкою перед їхніми обличчями. Гілка просвистіла. Народ завагався і похитнувся.
— Вам краще вбити мене. Тому що, якщо не вб’єте, я вас покалічу. Я проткну вам очі й роздряпаю щоки. Нема чого мені втрачати! Нічого в мене в житті немає! Але я можу хоч її захистити!
— Ти чокнута! Божевільна! Ти ж навіть імені її не знаєш! — сказала Лур’є-Левиця, а потім віддала наказ своїм: — Ходімо звідси. Жеребець сказився!
Лінда кинула камінь. Але схибила.
— От нахабна російська тварюка! Щоб ти здохла! — закричали Яха й Тара, але покірно пішли за Лур’є-Левицею.
Інші пішли за ними. Старшокласники подивилися, що наші бандитки йдуть, знизали плечима і теж стали розходитися. Новенька стояла в паранджі й усе так само мовчала.
— Як тебе звати? — запитала я російською.
Вона не відповіла. Я вирішила, що вона не розуміє російської.
— Ха це ху ю? — запитала я по-чеченськи («Як тебе звати?»).
— Латифа, — відповіла дівчинка.
— Чому не втекла? Тобі не було страшно?
— На все воля Аллаха, — сказала вона.
«Ось хто божевільний», — подумала я й пояснила:
— Вони могли тебе сильно побити!
Вона повторила:
— На все воля Аллаха.
І пішла до шкільних воріт. А я залишилася стояти стовпом. Уже виходячи з воріт, дівчина обернулась і гукнула:
— Баркалла! (Дякую!)
П.
02.05.
За бабусею Тосею ганяються, мало не вбили ножем — ледве ухилилася. Через її дім. Дім знову собі забрали якісь чеченці. Їхати бабусі Тосі нікуди. Ерика й Сашку ледве розмістили в рідних. Нема де жити. Ні кімнат, ні допомоги влада не дає.
Бабуся Тося ночувала в хороших сусідів-чеченців. Вони її сховали. Не дали вбити.
Зараз вона чекає на мого вітчима Руслана. Він з’явився. Знову поїде розбиратися за бабусю Тосю з тими, хто захопив її житло й майно. З Русланом обіцяли піти діти тьоті Мар’ям і Мансур.
Що думає тьотя Аля? Виїхала з дітьми, а свою стару маму залишила. Адже її можуть щохвилини вбити! Бабуся Тося плаче й тремтить.
Щодо того мужика, який ломився й кричав, вдалося з’ясувати: виявилось, його підіслала з маминої роботи, з кафе, жінка Хадиджа. Це її коханець.
На думку декого, всіх росіян треба вбивати, а квартири собі забирати. Хадиджа налаштувала свого коханця проти моєї мами. Мама дізналася про це від тьоті Мар’ям і тьоті Тамари. Пішла до Хадиджі й улаштувала скандал. Сказала, що Руслана до її дітей пошле. Нехай постукає у двері й полякає їх.
Чеченці Едик і Арлет, господарі кафе, мою маму підтримали і сказали, що всілякі гірські барани понаїхали і тепер усім нормальним людям життя немає.
Поля
04.05.
Бабуся Тося і Руслан возили мене до лікаря в лікарню № 9. Вуха й горло лікар подивився: запалення минає. Слава Богу!
Бабусі Тосі Руслан дозволив жити в нас. Сам ходить ночувати до друга в нижні будинки. Вона дуже боїться.
05.05.
Була в школі. Пішла вранці з Лунет, Патошкою та Хавою. Не спеціально, звісно. Просто дорога одна і школа одна. Так і пішли.
Хава встигла повідомити всіх, що тато мого тата — чеченець і тому ми з нею знову подруги. Казна-що, звичайно. Патошка — аварка, Хава — інгушка, Лунет — чеченка.
Лунет, така бридка, стала мене зачіпати. Назустріч ішов наш сусід дядько Валера. Я привіталася з ним, а інші дівчата — ні. Лунет давай висловлюватись:
— Він тобі хто? Навіщо з росіянином вітаєшся?! У тебе друг росіянин! Ха-ха!
А я відповіла:
— Це наш сусід. Із сусідами, щоб ти знала, потрібно вітатись, а не бути нечемами.
Після цього Патошка стала виправдовуватися, що вона дядька Валеру не помітила, а Хава схитрувала — вона мовчки кивнула. Лунет розлютилась.
— А твої сусіди: тьотя Мар’ям і її діти — ваххабісти! — бадьоро заявила вона.
— Що за дурниці?!
— Вони горілку не п’ють і не крадуть! Отже, ваххабісти! — продовжувала верещати Лунет дедалі сильніше.
— Ні!
— А от і так!
— Хто такі ці ваххабісти?
— Бандити! Мені мама сказала! — пищала Лунет. — Їх можна вирахувати зразу. Якщо бачиш, що людина не п’є горілку й не краде, а молиться весь час, це ваххабіст!
— А в чому небезпека?
— Вони хочуть змінити світ! Це вони придумали, щоб не було ялинки на Новий рік, а був шаріатський суд!
— А до чого тут мої сусіди?
— Ну… Вони не п’ють горілку. Це підозріло. А от мій дядько п’є. Ми — нормальні люди!
Загалом, дурниці якісь. Так мені до ладу не вдалося з’ясувати, що це за обзивання таке — ваххабісти — і що тут не так. Я залишилася при своїй думці, а інші при своїй думці.
Не викликає в мені довіри ця Лунет з її питущим дядьком.
П.
06.05.
Привіт!
Починаю новий зошит словами: Мої вчинки та справи
14.00. Прийшла зі школи. На мене вже чекала бабуся Тося. Обідати хотіла. Я погодувала її.
Бабуся Тося неймовірну річ провернула, виявляється. Коли востаннє «загарбники» бабусю Тосю зарізати збиралися, вона туди не дарма повернулася. Вона знала, де заховані документи на дім! Знайшла їх, а «загарбники» не знайшли.
Бабуся Тося вже збиралася була тікати з важливими паперами, як з’явилися ті, хто там зараз живе, і кинулися на неї з ножем. Але не наздогнали.
І тепер бабуся Тося продала свій будинок! Іншим чеченцям. Вона в обмін на гроші віддала їм документи як хазяйка. І одні чеченці тепер виганяють інших, а баба Тося продовжує ховатись у нашій квартирі. Поки ми все це обговорювали, хтось з’явився і став у наші двері стукати. Я відчинила — думала, мама або вітчим, а там незнайомий чолов’яга. Бабуся Тося його побачила і побігла повз нього на другий поверх, у квартиру своєї дочки Алі. Там сховалася.
А я залишилась сама. Сказала чоловікові:
— Я вас не знаю.
