Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Потім напишу докладніше.

Знову приходила Лунет. Я подивилася у вічко — біля неї нікого. Відчинила двері. Лунет розповіла, що кілька дорослих хлопців уже чотири дні ходять у наш двір. Шукають мене! Говорять, що знають — я без батька і росіянка (!), розповідають, що я була «повією» ще три роки тому (тобто ледь мені виповнилося 9 років!). Про мою маму говорять у дворі, що й вона повія та п’яниця.

— «Інакших росіян просто не буває!» — процитувала Лунет нових знайомих. — Вони сказали, що, напевне, твоя мати по вулицях п’яна валяється.

— Моя мати ніколи не п’є спиртного. Воно в нас удома під забороною, як страшний гріх. Ти бачила мою маму, що випила хоч раз?

— Ні! Не бачила ніколи. Але вони сказали…

— Як же тобі не соромно повторювати за ними?

— Але вони сказали, що твій вітчим Руслан одружений із чеченкою, а з твоєю мамою гуляє і він вам не захист. Якщо вас убивати, він не заступиться! Вони за ним стежили, знають навіть, що він підстригся нещодавно!

— Це брехня, як і все інше! Ніколи він не був одружений ні з ким, крім моєї матері.

— Ще вони ходили у твою школу № 50, — не зупинялася Лунет. — Питали, в якому ти класі.

Що за нахабна брехня?!

Чому добивають останніх російськомовних людей?! І навіть до нас, які ходять у хустках і в яких у роду кавказці, — чіпляються!

Поля

10.03.

11.45. Стукають у двері! Добуваються. Якісь хлопці. Я сама вдома. Ні мами, ні вітчима. Ці люди кричать:

— Відчини! Ти ж мене завжди запускала. Ти — російська собака!

Що мені робити? Мені страшно. Я не знаю, як бути. Я сама-одна. Б’ють ногами двері. Ніхто з сусідів не виходить, хоч чути на весь під’їзд. У них може бути зброя. Мені так страшно.

Я пішла до ванної кімнати. Коли російські військові стріляли по будинках із гармат, ми сиділи у ванній на низеньких старих санчатах із мамою, як на табуретці. Я сіла зараз тут і поклала поряд ніж. Але двері тріщать. Раптом вони їх зламають і вдеруться? Боже, що мені робити?

Їх багато.

12.50. Вони пішли.

Я попрохала сусідок, тьотю Мар’ям, яка живе за стінкою, і тьотю Тамару з четвертого поверху, виходити, якщо до нас прийдуть вибивати двері. Хоч що-небудь сказати. Але тьотя Мар’ям пішла на базар «Берьозку».

— Якщо побачу — обов’язково заступлюся! — пообіцяла вона.

А тьотя Тамара, яка раніше з нами дружила, після того як у серпні 1996 року вбило її сина, а дочку поранило снарядом із російського поста, тепер ледве розмовляє.

Ми ніби росіяни, а отже, ніби винні! Тамара не боронитиме, навіть якщо вбиватимуть.

Але мені вони сказали, що ці хлопці довідалися від якоїсь жінки у дворі, що є «російська квартира», і тепер намагаються нас знищити, щоб забрати житло собі, як прийнято зараз. Що ж це за люди такі?!

Поля

11.03.

10.20. Я і мама вдома. Уночі хтось стукав, бив наші двері. Ми не відчинили. Зараз тихо.

Заходив дядько Язид, молодий родич сусіда Султана. Недавно Язидові виповнилося 26 років. Він одружений, має двох дітей. Приїжджає інколи в гості до дядька Султана і його дочки Хави. У війну він усім допомагав — ділився зі старими й дітьми їжею. Тоді він жив у Ґрозному. З ним дружили тьотя Валя й Альонка і старі з будинку навпроти.

Мама сказала Язидові, що вітчима Руслана немає. Руслан у селі — провідує стареньку матір. Язид пообіцяв розібратися з покидьками. Мама дозволила йому прийти й підстерегти їх, сидячи в нашій квартирі.

Бабуся Патошки сьогодні повідала, що ці хлопці дуже нехороші й розповідають про мене, маму та вітчима всіляку гидоту в нашому дворі. Але ніхто не знає, хто вони і звідки прибули.

03.00. Язид, родич дядька Султана, сидів у нас. Його моя мама попрохала підстерегти злочинців! Атож! Мовляв, він спортивний, пристойний, на боці добра, мусульманин.

Мама пішла на ринок. А я сиділа на дивані й грала з ним у шахи, щоб гість не нудьгував. А потім ми грали в карти. І раптом він поліз до мене цілуватись і обійматись. До мене! Який жах! Я про таке читала тільки в книжках. І то в паскудних книжках, які Лунет Хейді підсовує. Я почала відбиватися від нього і кричати, але це не допомагало. Язид розірвав мій халат, і я не могла його зупинити. Його руки… О, який жах! Він торкався мене, цілував проти моєї волі, а я нічого не могла зробити. Він був сильніший за мене! Я кричала: «Мамо!», так, що вуха заклало і я сама перестала чути свій голос. Але він не відпускав. Я пам’ятаю, як боялась, і більше нічого. Він міг робити зі мною будь-що. Мені ще ніколи не було так страшно.

Потім я начебто провалилася під воду, і все стало сприйматись інакше. Час пішов і повільно, і швидко. Я бачила кожну мить, але була секунда — подумати. Я побачила за головою дядька Язида срібний свічник. Цей свічник дідусь Анатолій купив колись в антикварному магазині. Я з останніх сил тяглася до столика, на якому стояв свічник. Не знаю, як мені вдалося схопити його. Але саме ним одержав дядько Язид по голові!

Дядько Язид повалився, і мені довелося вибиратися, на превелику силу відштовхуючи його тушу.

Яка мерзота! Я підхопилась і побігла до дверей, не думаючи навіть, що халат розірвано. Але двері були замкнені, я стала відчиняти замки, а руки тремтять. А дядько Язид отямився, підскочив і штовхнув мене. Я відлетіла на підлогу, так і не відчинивши двері. Побачила, що мій ніж лежить на підлозі біля тумбочки, і схопила його.

— Заради Аллаха, ідіть звідси! — сказала я.

Але дядько Язид не напав. Він просичав:

— Ті, які йшли звідси, ще повернуться!

Відімкнув наші двері й вискочив у двір. Під’їзд заливало сонячним світлом.

У мене істерика сталась. Я сиділа на підлозі, плакала й кричала. Тьотя Мар’ям почула й забрала мене до себе. На кухні в неї їла тьотя Золіна, дружина дядька Сулеймана з будинку навпроти. Золіна витріщила очі, а тьотя Мар’ям її відразу випровадила, пояснивши:

— У дитини біда. Упала, мабуть. Увечері приходь!

І замкнула за нею двері. Обіймала мене. Принесла мені чисті речі, дала