Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

— Що?! — у мене навіть слів не знайшлося. — З глузду з’їхали?! Я його жодного разу в очі не бачила!

— То нічого, — мама каже. — Головне — він на тебе здалеку подивився, слово дав, що одружиться. За звичаєм. Муллу запросять. Очі в нього зелені, до речі, а сам брюнет. Ти гляди не ганьби нас — усю хатню роботу виконуй і ні в чому йому не відмовляй.

— Та припини негайно! — закричала я. — Не хочу слухати! Не вийду я!

Але мама вперто повторила, що за два роки я у квартирі їй не потрібна — у них тут «своє життя», а мене віддадуть заміж, як годиться.

— Тобі вже буде 15 років! Дев’ять класів закінчиш і підеш заміж, як усі дівчата! Без заперечень!

Не згодна я. Не згодна! Я не знаю цього чоловіка. Мені огидно й говорити про це. Що ж, мені буде 16 років, а я буду вагітна, з величезним животом, як дочка Сацити, що живе внизу на зупинці «Берьозка»?! Ото ганьба! Ганьба! Яка жахлива дурна тема знову захопила маму! Вітчим їй, чи що, підказав?

І піти мені нікуди — рідних немає. Чому дідусь загинув? Де ти, щастя?

Поля

13.04.

Виявляється, цей жарт із заміжжям — цілком так серйозно. Принаймні вітчим підказав, а мама міцно вбила собі в голову. Еге ж! Мене можна буде вигнати з квартири. Яка краса!

А коли я заявила їм, що не вийду заміж і не послухаю їхніх наказів, мама заявила ось що:

— Я тебе особисто виставлю, випхаю за двері! Тобі вже давно дітей народжувати можна, а ти комизишся!

Що за дурниці? Нізащо не погоджусь. Вітчим приманює «готелем» і «машиною». На чорта мені багатства, якщо я не люблю й не знаю цієї людини? Краще я повішусь. Адже, ставши моїм чоловіком, цей невідомий мені мужчина буде зі мною ххххх.

Нізащо!

Може, Хейда допоможе мені втекти? Але куди?

П.

17.04.

Сильний вітер за вікнами, пил.

Прийшла до мене зараз бабуся Тося й насварила. Виявляється, тьотя Аля й Ерик приїхали. Стукали мені у двері, а я їм не відчинила.

Я справді чула стукіт, але не підійшла до дверей. Нам часто грюкають у двері й вигукують лайки незнайомі люди. Вони злі через війну й ненавидять усіх, у кого російське ім’я. Намагаюся не підходити до дверей.

Але з’ясувалося, бабуся Тося залишила в нас ключ від своєї квартири й тому так кричала. Мама пішла, а я й не знала про ключ.

Зроблять мене таки в усьому винною.

Я сказала бабусі Тосі, що спала. Не почула. Насправді мені просто страшно було підійти до дверей.

Мені снився сон про креслення міжгалактичних кораблів. Хтось уві сні мені пояснював, що, якщо побудувати корабель круглої форми, він буде швидше переміщуватись у просторі на сімдесят світлових років.

П.

19.04.

Сьогодні християнський Великдень.

Мама торгувала на ринку. Я робила уроки. Увечері пішли до бабусі Тосі. Я побачила тьотю Алю й Ерика! Ми розмовляли про все. Я набралася сміливості й притягла свій поламаний магнітофон Ерикові, щоб він полагодив його.

Довідавшись про те, що мама й вітчим мають намір віддати мене заміж, тьотя Аля сказала, що це — дурниці. А Ерик обурився:

— Ви що?! Він пограється з нею й викине, як кошеня! Як можна? Їй потрібно вчитись! Закінчити інститут!

Цим Ерик відразу набув у моїх очах образу справжнього героя.

Ще я запам’ятала чудову приказку: загадуючи бажання, подумай, а раптом воно здійсниться?

20.04.

Зранку йшов дощ.

Хлопчик Іслам притяг песика. Маленького. У коробці. Куди нам песика? У нас уже котові перерізали горло. Іслам прохав маму песика сховати, але мама не погодилася. Сказала:

— Візьми його собі! У вас приватний будинок, є двір!

Іслам удав, що пішов. А ми відчинили двері невдовзі, а цуценя пищить у коробці. Не знаємо, що тепер робити.

21.04.

Були в тьоті Алі. Вона жартувала, моя мама, як завжди, з усіма сперечалась, бабуся Тося сміялась. Ерик слухав то музику, то нас.

Він розібрав мій магнітофон. Сказав, ремонту таке не підлягає. Це дурниця, я сама його полагоджу. Узяла в Акбара паяльник. Знайду, де з’єднати дроти.

24.04.

Ерик їде завтра. Він прибув до Чечні ненадовго. Ми майже не спілкуємося.

Сьогодні в школі було от що: наприкінці навчального року в наш 7-й «А» прийшла дівчинка в паранджі. Вона ні з ким не стала розмовляти. Мовчки сіла за останню парту. Банда Лур’є-Левиці до неї почіплялась-почіплялась та й перестала.

У неї коричневий рюкзак із книжками й паранджа чорна. Паранджа так відстібається, що обличчя видно, а потім вона знову закривається, і видно тільки очі!

У нас у класі скромно вдягаються Кассі, Тина, Сета і я. Хустки й довгі спідниці. Інші наряджаються, і навіть деякі, з банди Лур’є-Левиці, носять міні-спідниці й фарбуються!

У паранджі вперше хтось завітав.

Поля

27.04.

Сьогодні пішли після уроків гуляти. Я, Тина й Кассі.

Ходили, вірші читали одна одній. Ідемо назад повз шкільний паркан, і я бачу — щось негарне діється на галявині. Старшокласники та банда Лур’є-Левиці оточили нашу новеньку в паранджі. Їх десь п’ятнадцятеро, а вона одна. Півколо звужується, і от-от бійка почнеться.

Тут я зрозуміла, що я ні на чиєму боці, окрім тих, кому потрібна допомога. Не можу дивитися, як б’ють.

— Ходімо, — кажу. — Допоможемо їй!

— Що ти! Що ти! — позадкували Кассі й Тина. — Битися?! Ходімо звідси швидше, доки нас не помітили. А то надають по шиї о-го-го як!

І, пригнувшись, вони швидко задріботіли вздовж паркану до будинків. Я одна перелізла через шкільний паркан і побігла на галявину, встигнувши на ходу підібрати величезну гілляку з землі.

Новенька стояла в паранджі — видно були тільки очі. На неї з усіх боків наступали десятикласники з бандою Лур’є-Левиці.

— Ваххабістка! Ваххабістка! — кричали вони. — Покажи нам обличчя! Ми зірвемо з тебе цю ганчірку! Ти ваххабістка! Ми тобі покажемо! Ти не будеш ходити в нашій школі в паранджі!

Компанія розмахувала кулаками, а Міла з Ліндою навіть камені встигли взяти до рук. Новенька поволі задкувала, але нічого не говорила й обличчя не відкривала.

Коли я підбігла, стався затор. Народ наче отямився й покривився.

— Ти що, Жеребець, тут забула? — вийшла поперед інших Лур’є-Левиця. — Це наші розбірки!