Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

— У неї каштанове волосся було? — я запитала.

Мама давай кричати:

— Іди звідси! Тут дорослі розмовляють!

А дівчина сказала:

— Так, у неї була довга коса. Майже до землі! Ми дуже пишалися, що в неї таке волосся. Востаннє в жовтні сусіди бачили, як її в машину посадили: чоловік, його дядько і брат чоловіка. Вона виривалась, не хотіла з ними їхати.

Дівчина все чекала:

— Ви не знаєте, хто вбив?

— Ми домовилися, що ви підете. Я багато років не ворожу.

Мама посувала її до дверей, а я хотіла щось іще сказати, але не сказала. Але точно я знаю, люди обмовили її сестру.

30.03.

Сильний вітер. Ураган!

Мама пішла. Прибиратиму вдома. Самій мені якось не по собі. Знов у квартирі хтозна-що: меблі стукають, кроки, і нікого…

Тьотя Мар’ям скаржилася, що бачила кішку, а потім та розчинилась у повітрі! І всі скаржаться на якесь чортовиння. Молимося — минає, а потім усе знову. Дядько Хамзат носить «Джейн» — це молитва така, щоб злі духи не жартували з людиною.

І мені Руслан написав. Я теж ношу «Джейн». Її зашили в шкіряний трикутник. Туди ж мама поклала хрестик. Це мені так зробили після сну про смерть, коли вона мене переслідувала.

Хоч би ніхто не прийшов бити наші двері! Я перечитала книжки про сузір’я.

Поля

02.04.

Снилися страшні сни. Я кричу і прокидаюсь. Знову сниться війна. Літак скинув бомбу, а я під завалами, як ті старі росіяни, в центрі міста. Каміння тисне на груди, я кричу. А вилізти не можу. Починаю помирати, повільно задихаюсь. Прокидаюсь — у мене холодний піт.

Я ходила додому до Хейди. Але мені сказали:

— Хейди немає!

Усе брешуть. Я вже стала боятися за неї. Піду до її школи. Розпитаю її однокласників: може, вони що пам’ятають або бачили? Де вона?

Мама знову не торгує, лежить удома. У мами хворе серце.

Поля

03.04.

12.30. У Хейдиній школі сказали, що вона в батька, і дали мені адресу. Я знайшла його будинок. Він живе на вулиці Бородіна. Вийшла друга дружина:

— Немає тут Хейди! Іди звідси.

Пішла знову в будинок навпроти — у квартиру, де Хейда жила в дядька з мамою та братиком. Дядько її мені відповів:

— Вона тут більше не живе!

І гримнув дверима.

Отже, я більше її ніколи не побачу? Що ж робити? Пам’ятаю, вона говорила, якісь далекі родичі її живуть в Октябрському районі, але точна адреса їхня невідома.

Якщо Ерик теж не повернеться, то це буде постріл упритул. Хейдо, повернись. Будь ласка. Повернись у моє життя.

22.00. Я захворіла. Патошка принесла таблеток, а потім покликала грати в хованки.

Вийшла надвір. Сонячно. Красиво! У дворі грали в хованки: Іслам, Казбек, Патошка, Хава та хлопчик Ільяс. Пограла з ними трохи. Хлопці вже дорослі, а все як малі. Бігають, пищать.

Лунет сьогодні з ними не грала, і тому Патошка покликала мене. За нею впадав Іслам. Патошка на нього злилася, тому що бігає на побачення з Ільясом. Але Ільяса кохає Лунет із будинку навпроти, і тому Патошка з нею посварилась.

Хава сумовито повідомила, що в неї нікого немає. Сміх просто. Хава — найкрасивіша дівчина в нашому дворі.

Спочатку, коли я прийшла грати в хованки, народ обурився проти «російської зарази», але несподівано Іслам став за мене заступатися. Він водив, коли була моя черга, звертався до мене «сестро» і всіляко догоджав Патошці. Це ж бо вона мене запросила!

Лунет злостиво визирала з балкона. Думаю, вона завтра з’явиться. І мене вже ніхто не покличе.

04.04.

До школи не ходжу. Температура. Горло болить. Страшенно тріщить голова від жару. Лежу в ліжку. Мама лається.

Патошка помирилася з Лунет і не прийшла до мене. Світ став підлішим.

Поля

07.04.

(хоча я не впевнена)

Вухо болить. Інфекція. Висока температура. Мама кричить безперестанку, і виганяє з дому, і лає, і нічого не робить, щоб мені допомогти. Я в неї «невдячна худобина» і «зараза». Саме через мене вона не купила собі нову куртку. Адже вона витратилась, купуючи мені ліки через ангіну! А я пішла грати з Патошкою і «ще сильніше захворіла і сама винна». Ще мені докір було висловлено, що грошей я їй не приношу. Не торгую на ринку через хворобу. А я зобов’язана купувати їжу і тримати дім! «Як діти за царя» — цитую матір. Загалом, концерт на замовлення.

Сьогодні я сама сяк-так підвелася й попленталася за чотири зупинки пішки до лікарні № 9. Зайшла. Люди так здивовано споглядали, що дівчинка сама прийшла, без батьків.

Я постукала в якісь двері і сказала, що мені потрібен лікар. Мене прийняли. Подивилися горло й вуха. Спитали, чи є в мене гроші на ліки. Я сказала, що немає. Я ж не працюю зараз, не торгую на ринку, грошей ні копійки. Мене подивилися — сказали, в горлі й вухах сильне запалення і потрібно в лікарні лежати, спитали, чи маю родичів, які це оплатять. Я мовчки попленталась на вихід. Дівчина-медсестра наздогнала мене в коридорі. Сказала:

— Заховай! А то мені влетить від лікаря. Це пеніцилін! Попроси когось, нехай тобі уколи роблять!

Медсестрі років вісімнадцять, вона чеченка. Я сказала їй:

— Баркалла. (Це чеченською мовою «дякую».)

До пеніциліну потрібна ще спеціальна вода, щоб розводити. Грошей у мене немає, а мама не дає. Піду завтра на ринок — продам свої книжки. Куплю воду, щоб розводити ліки.

Усе сильно болить.

Вечір. Приходила Хейда!!! Мій найбільший друг. Вона не побоялася прийти, дізнавшись, що я хвора. Весь цей час Хейда була в гірському селі. Вчила арабську.

— Трохи й англійську знаю! — похвалилася вона.

Завтра Хейда назавжди від’їжджає. Родичі десь купили будинок її матері, їй і братикові. Далеко-далеко. Хейда прийшла до мене попрощатись. Але я зраділа дуже — навіть температура минула. Я вірю, що, якщо не здохну, ми обов’язково побачимося ще коли-небудь! Хейдо, мила, я завжди пам’ятатиму, як ми дружили. Як нас сварили, але ми мирилися на зло всім! Я вірю в удачу. Може, і в кохання колись повірю.

До зустрічі з тобою, Хейдо!

П.

12.04.

Надвір не виходжу. Нікого не бачу. Ні друзів, ні ворогів.

Мама взялася робити уколи. Робить. Ще три й «ура»!

На бабусю Тосю вчора на вулиці напали — відібрали всі коштовні речі. Тварюки!

А мама, роблячи мені черговий укол, заявила ось що: