Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча - Володимир Селезньов

Цікаві були різні пристрої для підігрівання напоїв у Стародавньому Римі. Один із них, найвідоміший, — аутепс, що його можна вважати античним самоваром. У високій, схожій на глечик, посудині було дві ємності: одна — для вугілля, друга — для рідини. Через спеціальний бічний отвір закладали розпечене вугілля, рідину наливали і виливали за допомогою черпака — крана не було. У спеку, до слова, замість вугілля посудину наповнювали льодом, що його привозили до міста з гір, і рідина охолоджувалася.

Існував і досконаліший самовар. У середній його частині була порожнина для вугілля із ґраткою знизу для попелу та доступу повітря. Між цією порожниною і зовнішніми стінками була рідина. Відкривши покришку, можна було побачити обидві ємності — в середині для вугілля і по периметру для рідини. Через спеціальне розширення збоку самовар заповнювався й відразу ж випускав пару.

За легендою перший самовар привіз Пьотр I із Голландії. Однак насправді цей пристрій з’явився в Росії вже після його смерті. Зараз не можна точно сказати, хто вперше привіз заморську дивину до Росії, але ідея сподобалася багатьом.

Тульські самовари та їхній “дідусь” — китайський самовар

Центром виробництва самоварів в Росії стала Тула. Про появу перших документально зафіксованих самоварів у Тулі відомо таке. У 1778 році на вулиці Штиковій брати Іван і Назар Лісіцині виготовили самовар у невеличкому, спочатку єдиному в усьому місті, самоварному закладі. Засновником цього закладу був їхній батько, зброяр Фьодор Лісіцин, який у вільний від роботи час на збройовому заводі побудував власну майстерню і працював у ній з міддю.

Попри те, самоварне виробництво виявилося доволі прибутковим. Кустарі швидко перетворювалися на фабрикантів, а майстерні — на фабрики. У 1808 році в Тулі працювало вісім самоварних фабрик, а 1850 року там налічувалося вже 28 самоварних фабрик, що випускали близько 120 тисяч самоварів щороку.

Гасові самовари з резервуаром для палива випускала (разом із жаровими) заснована 1870 року в Тулі фабрика прусського підданого Рейнгольда Тейле. Такі самовари набули великого попиту там, де був дешевий гас, особливо на Кавказі.

Наприкінці XIX століття з’являється самовар зі зйомним глечиком — “самовар Паричко”. Він був безпечний, бо не міг розпаятися або зіпсуватися, як звичайні самовари.

Самовар такої конструкції винайшов польський інженер Альфонс Паричко з міста Радом (тоді це була Австро-Угорщина). Перші зразки самовара Паричко виготовляли в Медлінґу, промисловому місті округу Австрії (за 14 км від Відня). 1895 року у Варшаві на промисловій виставці він отримав срібну медаль. Після цього самовари цієї конструкції почали поширюватися і в Російській імперії. У Тулі подібні самовари (дещо зміненого вигляду, без емалі) виготовляли на фабриці братів Шахдат у 1908–1912 роках за патентом польського інженера.

Звичайно, “російський” самовар з часом еволюціонував. Однак принцип його роботи абсолютно такий самий, як і у його китайського чи польського побратима.

Здавалося б, ні в кого не має викликати сумнівів те, що чай як напій з’явився в Китаї. Але тільки не у росіян. Чай, як і горілку, вони вважають своїм... національним напоєм. З’явилося навіть словосполучення “російський чай”.

Так, до прикладу, відомий російський дослідник кухні народів світу В. Похльобкін в одній зі своїх книг, відзначаючи наявність факторів, що ускладнювали розповсюдження чаю в Росії, писав: “...но вот чудо — чай, несмотря на все эти препятствия материального, бытового, психологического и культурного характера на его пути к распространению в народе, сумел все-таки превратиться в подлинно русский ... национальный напиток, притом такой, отсутствие которого стало просто немыслимым в русском обществе, а внезапное исчезновение которого из быта, скажем, в конце XIX века могло привести, без всякого преувеличения, к национальной катастрофе...”

У тому, що російські люди полюбляли “чаї ганяти”, сумніватися не доводиться. Про це свідчить хоча б знаменита картина В. Перова “Чаювання в Митіщах”. Але ось з приводу “російського чаю” — це вже явний перебір. Звідки ж потрапив чай до Росії?

Відомо, що монгольський вплив на московську культуру не обмежувався XIII–XV століттями; він відбувався і пізніше, в XVII столітті, в період, коли Московія ввійшла в контакт із монгольськими державами. Крім політичних та інших подій, цей період можна схарактеризувати взаємопроникненням культур, одним із проявів якого було поширення культури споживання чаю на сучасній території Середньої Азії та Московії.

Ще в 1567 році казацькі отамани Петров і Ялишев, побувавши з експедицією в Китаї, описали дивовижний напій, що був невідомий в Московському царстві. У цей період відбувалося активне завоювання Сибіру, і, відповідно, зближення кордонів Китаю і Московії, відкривалися можливості нових торгових напрямків. Проте після казацької експедиції в Китай тоді ніхто, окрім членів самої експедиції, чаєм не зацікавився.

Вперше в Московії чай спробували в 1618 році, коли китайські посли подали цареві Міхаілу Фьодоровичу кілька зразків чаю. Але ця подія знову пройшла повз увагу московитів.

Започаткуванням історії чаю в країні вважають 1638 рік, коли посол Васілій Старков як подарунок