Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча - Володимир Селезньов

Кокошник був дорогим задоволенням через неймовірну складність його виготовлення. Багато прикрашений бісером, позументом, золотими нитками, перлами, коштовним камінням і обшитий дорогими тканинами, цей головний убір виготовляли професійні майстрині — “кокошниці”, які володіли спеціальними навичками шиття та вмінням поводитися з фабричними тканинами.

Однак, запозичивши кокошник у фіно-угрів, росіяни скоро забули його первісне призначення як головного убору заміжньої жінки. Згодом кокошником у Росії стали також називати традиційний головний убір із високим гребенем і покривалом навіть у тому випадку, якщо його власницею була молода незаміжня дівчина.

1900 року російський художник М. Врубель навіть написав широковідому картину “Царівна-Лебідь”, у якій кокошник, будучи важливою композиційною деталлю, органічно вплетений у декоративний стрій твору, представлений як символ дівочого жіночого костюма. У XX столітті кокошник уже тісно пов’язаний з образом юної дівочої краси і з головним убором заміжньої жінки аж ніяк не асоціюється.

Треба зазначити, що не тільки селянки, а й титуловані російські дами і навіть цариці носили сарафани й кокошники. Щоправда, відбувалося це зовсім не від любові до російського народу, а лише з політичних міркувань.

Російські цариці, будучи іноземками за походженням, використовували стилізоване народне вбрання, щоби бути ближче до своїх підданих. Особливо старалася німецька принцеса Софія Авґуста Фредеріка Анґальт-Цербст-Дорнбурґ, більш відома як Єкатєріна II.

У XVIII столітті в Європі ввійшли в моду костюмовані бали à lа paysanne (від французького “по-селянськи”). У Франції аристократи почали шити собі костюми а-ля французькі пасторальні пастушки і пастушки, у Німеччині — а-ля німецькі і т. д.

Єкатєріна II теж хотіла, щоб все було “як у людей”. За її правління відновився інтерес до російської історії та російських старожитностей. Захоплення російською старовиною стає модним при дворі. В моду входить придворна сукня, яка нагадувала сарафан і була доповнена кокошником та довгою сорочкою.

Для Єкатєріни II це було черговим виваженим політичним кроком, що допомагав чужинці закріпитися на російському престолі. Варто зазначити, що законних прав на престол вона не мала, а до влади прийшла через збройний переворот, убивши при цьому власного чоловіка. Хитку нелегітимну владу треба було якось утримувати. Цим і пояснюється її “любов” до всього російського, зокрема й до вбрання.

Бажаючи уславитися істинною патріоткою, Єкатєріна II прийняла для себе і свого оточення своєрідний варіант “російського жіночого одягу”. Зберігся опис костюма Єкатєріни II, що належить до 1763 року: “Імператриця була в червоно-оксамитовій «російській» сукні, винизаній великими перлинами, із зіркою на грудях і в діадемі, інкрустованій діамантами, на голові...”

Це була, кажучи сучасною мовою, лише стилізація під російський народний стрій. Для костюмованих єкатєрінинських балів a la russe придворні кравці скроїли костюм таким, яким вони його собі уявляли. Працюючи над його створенням, вони виявляли більше завзяття та фантазії, ніж реальні знання про ошатне вбрання допєтровської епохи. За основу модельєри того часу брали фасони, що їх бачили у прислуги і селянок. Форму російського головного убору — “діадеми” — належного царській особі, вони запозичили в угро-фінських кокошників.

Сучасний народний одяг вони також сприймали лише як набір яскравих деталей. Тому те, що вони ввели в моду за часів Єкатєріни II, російською сукнею повною мірою не було. Це була цілком європейська декольтована сукня з деякими елементами від російського костюма: відкидні рукави верхнього одягу, оформлення переду подібно до селянського сарафана у вигляді наскрізної застібки на ґудзиках. Сучасники дотепно прозвали його “офранцуженим сарафаном”.

Варто зазначити, що до початку XIX століття носіння російського костюма не набуло особливої популярності серед російської знаті. Проте з початком війни 1812 року на хвилі патріотизму (в зв’язку з вигнанням наполеонівських військ із Росії) в моду ввійшли червоні та сині “сарафани” з ампірною талією і філігранними ґудзиками спереду, ну і кокошник.

Пізніше міністр освіти граф С. Уваров сформулював знамениту тріаду “православ’я, самодержавство, народність”, яка втілювалася в життя найрізноманітнішими способами, зокрема й “ходінням у народ”.

До прикладу, для жінок, які обіймали придворні посади, був створений особливий “російський наряд” за зразком єкатєрінинського стилю “а-ля рюс” і “патріотичних сарафанів” 1812 року.

У 1834 році цар Ніколай I наказав зробити простонародний сарафан жіночою придворною сукнею за російськими національними мотивами, для чого був виданий указ від 27 лютого 1834 року “Описание дамских нарядов для приезда в торжественные дни к высочайшему двору”.

Відтоді сарафан із кокошником був “легалізований” для дворянок і ввійшов у моду. “Офранцужений сарафан” без змін залишався у гардеробі придворних дам аж до революції 1917 року.

Цей штучний парадний стиль не тільки пережив саму імперію, а й став своєрідною візитівкою російської, а згодом і радянської культури. Якщо уважно придивитися до нарядів казкових царівен і альонушек у фільмах радянських режисерів О. Роу та О. Птушко, то нескладно помітити, що це все той самий варіант “російського” жіночого костюма, який колись був запроваджений Єкатєріною II і Ніколаєм I.

Нині в Росії порівняно недавно сформований образ “російської красуні” у сарафані й кокошнику намагаються представити “давнім народним слов’янським жіночим одягом”. Однак усе це запозичене в інших народів, а до створення цього образу доклали зусилля художники кінця XIX — початку XX століття, а за радянських часів — ще й кремлівські пропагандисти.