Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча - Володимир Селезньов

Дуже скоро (початок XIX століття) картузи почало носити і цивільне населення, на відміну від форменого кашкета, що його, своєю чергою, носили тільки службовці та військові.

Приблизно в цей самий час цивільний кашкет через невідому причину отримав назву “картуза”, тобто полотняної торбинки для пороху, що його використовували під час заряджання артилерійських знарядь. Що стало причиною — невідомо.

Картуз складається з дінця, тулії та очілля (верхня частина), циліндричного околиша і козирка. Дінце може мати овальну або круглу форму. Незважаючи на непричетність цього типу шапок до форменого одягу, в дизайні всіх її різновидів простежується єдине прагнення до строго відточеного силуету.

Залежно від моди змінювалися розміри, форма і манера носіння картуза. Так, наприклад, у першій половині XIX століття це був доволі великий за розмірами головний убір, з круглим дінцем, однаковими на всі боки четвертинками тулії. Козирок — також великий за розмірами, при цьому майже вертикальний.

Згодом розміри тулії зменшувалися, а в другій половині XIX століття тулію стали опускати ззаду вниз, при цьому перед залишився піднятим над околишем, дінце набуло овальної форми. Якщо околиш формених кашкетів залишався всюди майже однаковим (4,5 см висоти), то на цивільних картузах він згодом збільшився, сягнувши 6 і подекуди навіть 8 см.

Козирок поступово зменшувався за своїми розмірами як у ширину, так і в довжину. Нахил козирка збільшувався, на початку XX століття у нього був кут 30 градусів, а на початку 1930-х років він набув майже “кепочної” форми і став горизонтальним. Так званий “козирок-лопата”.

Особливим шиком вважалися картузи з “форменим козирком” замість звичайних, обтягнутих тканиною. Такі козирки виготовляли зі щільної шкіри і покривали лаком, так що вони виблискували на сонці. Однак картузи з такими козирками, що потребували спеціальних навичок і устаткування у виготовленні, були доступні далеко не всім.

На початку XX століття, поряд з картузами з маленькою тулією став модним картуз із широким, майже горизонтальним, верхом. У край такої тулії вставляли пружину, що підтримувала дінце в натягнутому положенні. Згодом у передню частину тулії почали вставляти вертикальну пружину (з очеретинки або іншого пружного матеріалу), яка підіймала перед тулії. Такі картузи носили переважно заможні селяни й купці, тому він отримав назву “куркульський картуз”. До речі, цивільну моду перейняли і російські, а потім і радянські військові, ввівши в експлуатацію в армії кашкет із широкою високою тулією.

Запозичували не лише класичні, а й інші форми картуза. Так, наприклад, дуже популярний на початку 1990-х років у Росії кашкет отримав у народі назву “жиріновка” за іменем відомого російського політика. Однак насправді його ввів у моду данський принц-консорт Генрік (чоловік королеви Данії). Від звичайних картузів він відрізняється невеликим околишем, незначним нахилом козирка, його формою, і, найголовніше — оздобленням по околишу і козирку, надто недоладним для строгого типу головного убору.

На початку XX століття для бавовняних картузів у Росії набув поширення модний тоді колір хакі, який, як це не дивно, в той час в армії майже не використовували, проте знайшов застосування вже в цивільному одязі. Мода на нього також прийшла з-за кордону, де колір хакі використовували британські війська.

Таким чином, головний убір, який почав свій шлях в іноземних арміях, стрімко ввійшов у гардероб цивільного російського суспільства. Через свою зручність і простоту він став популярним в усіх верствах населення.

Російський сарафан відомий в усьому світі. Саме він є основою традиційного народного костюма росіянки. Однак чи завжди він був жіночим і чи справді він російський?

Слово “сарафан” запозичене зі Сходу через тюркське sarapa з перського “серапа”, що означає “почесний одяг”. У давнину сарафани називали також “саянами” (запозичене через польську з італійського saione, що означало “груба широка фуфайка”). До речі, французьке слово “жираф” походить від арабського “зарафа”, що означає “ошатний” і має той самий корінь, що й перське “серапа”.

Росіяни часом просто не уявляють, скільки слів і дивовижних речей прийшло в Росію зі Сходу. Подорож сарафана в російське село є не менш цікавою, аніж подорож жирафа з Африки до Парижа.

Перський сарафан потрапив до Росії через тюркські народи, серед яких він досі поширений у країнах Центральної Азії та Казахстану.

Перша згадка про сарафан (як різновид одягу) зустрічається в Никонівському літописі під 1376 роком. При цьому спочатку сарафан був... чоловічим одягом вищих верств суспільства. Так, у XIV столітті сарафан у Московії — це одяг бояр, воєвод, великих князів, а в XVII столітті — і царів.

У гардеробі царя Міхаіла Фьодоровича знаходимо вже одразу декілька сарафанів: “сарафан дороги яринной цвет с вишневой обнизью; сарафанец объярь