Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча - Володимир Селезньов

Найімовірніше, це було пов’язано з кавказькими і російсько-турецькими війнами XIX століття. У той час косоворотки стали елементом армійської форми, а цивільне населення, як уже зазначалося, любило похизуватися у військовій уніформі.

На основі косоворотки за часів царської Росії шили гімнастики (поч. XX ст.)

Саме косоворотка стала основою для виникнення у другій половині XIX століття так званої гімнастерки — щільної тканинної довгої сорочки, яку носили з ременем або поясом як елемент уніформи.

Слово “гімнастерка” походить від назви сорочки особового складу російської армії для занять гімнастикою — “гімнастичної сорочки”, введеної у 1862 році. За іншими даними, ця назва вперше зустрічається в наказі військового міністра від 18 червня 1860 року, яким для генералів і офіцерів вводився білий полотняний кітель за зразком уже наявного в кавалерії. У наказі зазначалося, що офіцери піхоти мають носити ці кітелі “на службі лише у тих випадках, коли нижчі чини одягають сорочки, призначені для гімнастичних вправ”.

Наказом по військовому відомству № 149 від 26 квітня 1869 року для всіх чинів військ Туркестанського військового округу збройних сил Росії вводили білі гімнастичні сорочки як елемент літньої похідної форми одягу військовослужбовців Росії. Ці сорочки пропонувалося носити із пристібними мундирними погонами зразка 1868 року разом із поясною і плечовою портупеєю у строю і поза ним. Незважаючи на те, що наказ діяв тільки в межах Туркестанського військового округу, вони поступово почали поширюватися і в інших місцях.

Незабаром гімнастерка набула значного поширення в Росії завдяки добрим експлуатаційним якостям, простоті конструкції і підгонки, дешевизні виготовлення і зручності під час носіння.

Імператор Алєксандр III у рамках відродження “російського” стилю, який мав доволі віддалений стосунок до реальних російських традицій, переодягнув армію у так званий народний мундир, що в ті роки викликало багато суперечок і навіть призводило до відставок офіцерів, які не бажали носити “мужицький одяг”.

Очевидно, з міркувань зручності під час реформи військової уніформи 1880-х років косоворотки ввійшли в обмундирування солдатів. Принагідно зауважимо, що для “мужицького” мундира “мужицька” ж гімнастична сорочка виявилася дуже доречною і стала традиційною військовою літньою формою одягу.

Відповідно, почалося масове фабричне виробництво таких сорочок. Їх стали шити з різних тканин, а різноманіття оздоблення і прикрас забезпечило всенародну любов. Перший хлопець на селі, який був законодавцем моди, обов’язково виходив на люди в косоворотці, картузі і з гармошкою. До слова, про те, звідки прийшли в Росію ці два останніх нібито споконвічних російських бренди, ми розповімо далі.

Після більшовицького перевороту 1917 року “гімнастична сорочка” отримала свою сучасну назву “гімнастерка”. Щоправда, іноді стверджують, що назву “гімнастерка” було запроваджено в офіційний обіг тільки в березні 1942 року за особистим розпорядженням головного інтенданта Червоної армії генерал-майора інтендантської служби П. Драчова.

Як елемент відомчого та форменого одягу, гімнастерки були поширені в СРСР аж до кінця 60-х років XX століття.

Картуз — чоловічий головний убір, що його використовували повсюдно на всій території Росії. Картузи носили всі без винятку верстви, громадяни всіх релігійних конфесій, практично в усіх випадках (за винятком, мабуть, офіційних прийомів).

Для багатьох росіян носіння цього головного убору здається таким звичним, проте мало хто здогадується, звідки взявся цей незвичайний крій шапки і скільки років він уже існує в різних інтерпретаціях.

Цей головний убір, який вважають суто російським, пошитий за типом зручного ковпака з козирком. Перш ніж потрапити до Росії, насправді він уже помандрував земною кулею, впродовж свого існування зазнав безліч змін. Відлуння цього шляху простежуються зараз у багатьох модних колекціях і в товарному асортименті модних магазинів одягу для стильних чоловіків і жінок.

По суті, картуз є неформеним різновидом армійського кашкета. Історично кашкет, “фуражна шапка”, еволюціонував у ківер, незручна висока форма якого в уніформах європейських армій до середини XIX століття поступово зменшилася до сучасної форми. Так що гусарський ківер можна вважати “дідусем” картуза, а кашкет — його “батьком”.

Кашкет спочатку використовували замість незручного і важкого ківера в польових заняттях, під час господарських робіт тощо. Проте незабаром він повністю витіснив ківер з ужитку. Як уже зазначалося, з’явилися також “безкозирки” — кашкети без козирка, хоча цивільні картузи завжди робили з козирком.

Часто кашкети шили із внутрішнім або зовнішнім підборідним ремінцем; зовнішній виконував також і декоративну функцію. Однак у цивільних кашкетах — картузах — підборідний ремінь втратив свою первісну функцію і став виконувати чисто декоративне призначення, закриваючи шов між козирком та околишем, використовували для цього тонкий кручений шовковий шнурок.

Картуз спочатку з’явився у Швеції й становив м’який ковпак із козирком та накладками з можливістю прикривати ними вуха від холоду. Гардероб шведських вояків XVI–XVII століть уже обов’язково включав картуз. Пізніше, ближче до XVIII століття, модель поширилася у Пруссії, звідки перейшла в багато європейських армій, і після цього закономірно з’явилася в Росії.