Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча - Володимир Селезньов

валянків були традиційні повстяні чоботи кочівників Євразії, історія яких налічує сотні років. На територію Московії валянки почали проникати в період Золотої Орди через тюркські й монгольські племена, взуття яких називалося “піми”.

Загалом валянки для росіян — взуття порівняно молоде. Спочатку вони з’явилися в Сибіру в середині XVIII століття, а в Європейській Росії — на початку XIX століття. До слова, спочатку в Росії валянками називалося зовсім не взуття, а чоловічі головні убори, ковпаки, виготовлені за тією самою технологією.

Значного поширення валянки набули в Росії лише в середині XIX століття, коли їх почали виготовляти промисловим способом. До цього вони були доволі дорогими, і їх могли собі дозволити носити тільки заможні люди. Ускладнення потреб, зростання впливу міських звичаїв на село зумовили зміну традиційних личаків валяними чобітьми, а разом з тим і широкий розвиток валяльно-катального виробництва.

Спочатку валянки виробляли кустарно, в кожній хаті була власна валяльна “фабрика”. Шаповал днями просиджував у тісній комірчині, складаючи “напівфабрикат”, змішуючи з вовною мило, соду, додаючи слабкий розчин сульфатної кислоти. Процес виготовлення валянок був ручним, важким, але вигідним.

У різних реґіонах Росії валянки називали по-різному: в Нижньому Новґороді — “чесанками”, в Сибіру — “пімами”. Назва залежала ще й від вовни: валянки з козячої вовни називали “волнушечками” і “вихідками”, а з овечої — “катанками”. У Ярославському повіті особливим попитом користувалися валянки з села Тімоханово. Умільці зберігали секрети технології виготовлення валянків у таємниці, передаючи їх у спадок.

Згодом із дрібного кустарного виробництва виростали мануфактури і фабрики. Однак хай яким би добрим не було фабричне взуття, ще й досі найліпшими вважають валянки, що їх виготовили сільські кустарі, яких називають “пімокатами”. Ремесло пімоката, як і його вироби, гідні поваги й особливого шанування, оскільки тепло валяного взуття зберігається не тільки завдяки вовні тварин, а й теплу рук майстра, який катає валянки.

До речі, всупереч розбіжній думці, валянки не шиють і не пресують. Процес виробництва валянка в декількох словах можна описати як надання жмуту вовни такої форми і щільності, щоб валянки було тепло та зручно носити у найлютіший мороз.

Нині, як і раніше, валяльне виробництво — це складний процес. Овечу вовну розкладають шарами, дають відлежатися 3–4 дні, потім розпушують, чешуть — виготовляють повсть. Аж тоді надають заготовці форму валянка. Кілька пар заготовок валянків складають у стос і піддають катанню руками, а потім у машинах. Однак і на цьому процес виготовлення валянків не закінчується. Після цього їх мочать упродовж 12 годин, розтягують, варять у чані, сушать у печі. Для надання остаточної форми валянки чистять і обрізають.

З’явившись наприкінці XVIII — на початку XIX століть, валяльне виробництво і виготовлення валянків за останні триста років зазнало значних змін. За старих часів валянки робили вручну три дні, але й зараз цей процес займає тривалий час.

Згодом валянки як вид зимового взуття стали менш популярними, їх замінювало легше і вологостійке взуття.

Однак у російському фольклорі й досі збереглося кілька приказок, пов’язаних з валянками: “тупой, как валєнок”, “не митьйом, так катаньєм”, “сібірскій валєнок”. А ось російська народна пісня “Валянки” насправді не російська, а... ромська. Серед росіян вона набула неймовірної популярності після того, як її виконала чудова співачка Лідія Русланова, і вони почали вважати її своєю.

Розділ 8
КОСОВОРОТКА І КАРТУЗ
Сім одежин... і всі запозичені

Від військового одягу перейдемо до цивільного. Тут також маємо справу з численним копіюванням. Чимало різноманітних предметів чоловічого одягу та головних уборів росіяни запозичили.

Самі назви дорогих тканин, з яких шили одяг, були або західного, або східного походження: атлас, байка, оксамит, батист, блават, велюр, драп, жакард, крепдешин, кумач, парча, сатин, ситець, тафта, твід, тюль, фланель, фліс, шифон тощо. Всього й не перелічити.

Назви більшості предметів верхнього одягу — східні: арабські, іранські, тюркські (турецькі, татарські). До прикладу, таке, здавалося б, споконвіку російське плаття, як шуба, має арабську назву (джубба — верхній одяг із довгими рукавами).

А такі в російській мові слова, як армяк (довгий каптан, що його носять татарські селяни), бешмет (стьобане пальто), зіпун (пальто без коміра з домотканого сукна), каптан (верхній розпашний одяг із глибоким загорталом), башлик (суконний гостроверхий капюшон), ковпак (головний убір), клобук (головний убір православного ченця), башмак (взуття), сап’ян (вид шкіри), темляк (петля на руків’ї холодної зброї), наочно показують, наскільки великим був татарський вплив у цій сфері.

Без сумніву, що в Московії простежувався значний східний вплив на одяг панівних класів, який поширився після татаро-монгольського завоювання і особливо посилився з XV століття. Це позначилося, мабуть, найяскравіше на манері чоловіків носити таф’ю — тюбетейку, в звичаї жінок на вулиці закривати обличчя хусткою (хоча це аж ніяк не була східна чадра). Відомо, що у зв’язку з поширенням серед росіян татарського одягу, скликаний у 1551 році Стоглавий собор. На ньому росіянам було заборонено ходити до церкви в головних уборах, запозичених у мусульман.

Наприкінці XVI — на початку XVII століть серед панівних класів усе більше ширилося прагнення наслідувати західноєвропейський одяг. Спочатку за царя Боріса