Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча - Володимир Селезньов

Найдавніші пельмені — китайські цзяо-цзи

Батьківщиною пельменів вважається Китай, де вони спочатку називалися “цзяо-цзи”. За однією з легенд їх вигадав відомий лікар Чжан Чжунцзін майже півтори тисячі років тому. Щоправда, цей лікар використовував дещо інший ієрогліф (така вже китайська мова), який читався “цзяо-ер”, що можна перекласти як “ніжне вушко”, і в такий спосіб лікував хворих, коли починалися холоди наприкінці року. Пельмені й досі є найголовнішою стравою китайських новорічних свят.

Із Піднебесної вони поширилися в Середню Азію (“чучвара”) і Кавказ (“дюшбара”), а вже потім потрапили до Росії. Це дає змогу припустити, що кордони Китаю пельмені залишили разом із монгольськими завоюваннями у XIII столітті. Згідно з іншою версією, пельмені були відомі й стародавнім тюркам. Разом із ними ця страва потрапила в Середню Азію і на Кавказ. Відома аналогічна страва також і на Близькому Сході, зокрема у Лівані та Ізраїлі.

Загалом, у кухнях багатьох народів існують схожі страви. Так, наприклад, в Італії є “равіолі” і “тортелліні”, у Китаї — “дім-сам”. Хоча деякі джерела вказують, що “дім-сам” — це всього лише загальне позначення закусок у Китаї. Проте в Китаї є ще “бао-цзи”, від яких походять монгольські “бууз” і “шуй-яо” (із прісного листкового тіста зі свининою і цибулею), від яких походять сибірські пельмені. Дуже популярні “вон-тон” — маленькі пельмені з різноманітною, зазвичай, гострою начинкою.

Від китайців пельменне мистецтво проникло в Середню Азію і на Кавказ. Традиційна страва Ірану й Азербайджану — “дюшпара”. У Грузії популярні “хінкалі”. Багатьом, напевно, чудово відомі “манти” — типова страва казахської і середньоазійської кухні. В Узбекистані та Киргизії можна спробувати “чучвару”, в Туркменії полюбляють “балик-берек”.

До речі, назва “пельмені” також не є російською. В етимологічному словнику А. Прєображенского наводиться слово “пельмень”, яке звучить як “пельнянь”.

У XIII столітті татаро-монгольські завойовники, які рухалися від кордонів Китаю на Захід і ненадовго зупинилися на Уралі, поділилися з місцевими мешканцями секретом приготування страви, ідея якої полягала у поєднанні тістової оболонки із м’ясною начинкою. Корінне угро-фінське населення Передуралля — перм’яки й удмурти — назвали нову страву “пельнянь”, що означає “тістове вухо” (пель — “вухо, вушко”, нянь — “тісто, хліб”).

Таким чином, назву страви визначила її оригінальна форма. Від угро-фінів росіяни і запозичили цю страву разом із назвою. Згодом слово “пельнянь” трансформувалося в російській мові в “пельмянь” і далі — в “пельмень”.

Для росіянина горілка була і залишається національним спиртним напоєм. І яке ж російське застілля без російської горілки? От тільки чи російської? Як же так, обуряться росіяни, вона ж наша? Ми її винайшли — вона нас і вб’є. Однак про все за порядком.

Як відомо, першими отримувати спирт методом дистиляції (перегонки) навчилися арабські алхіміки в VII–VIII століттях. Вони ж назвали отриманий продукт “алкоголем”. Проте для них спирт був лише ліками для розтирання, оскільки іслам не толерує вживання алкоголю.

У Європі вперше отримали спирт їхні західноєвропейські колеги (називають італійського ченця Валентіуса та деяких інших). Європейські алхіміки пристосували винайдений арабами перегінний куб для перетворення виноградного сусла на спирт.

Однак отриману рідину спочатку так само використовували лише як ліки при деяких захворюваннях. Звідси, до речі, походить назва aqua vitae, що у перекладі з латини означає “жива вода”. Вважалося, що жива вода виводить надлишки вологи, оживляючи серце, лікуючи кольки, водянку, параліч, лихоманку, заспокоюючи зубний біль й оберігаючи від чуми.

Згодом на острові Мальта була вдосконалена технологія дистилювання “оковитої”, що стала основою для всіх європейських міцних алкогольних напоїв — коньяку, віскі, джину і, звісно, горілки.

У XV столітті західноєвропейські купці почали завозити горілку й до Московії. У літературі іноді стверджується, що історія горілки в Росії починається в 1386 році, коли ґенуезькі купці нібито подарували цей напій московському князеві Дмітрію Донському на знак вдячності за гостинний прийом. Однак це малоймовірно, тому що ґенуезці брали участь у Куликовській битві на боці Мамая й особливої приязні до Москви на відчували.

З історичних джерел достовірно відомо, що 1386 року ґенуезьке посольство, що прямувало з Криму до Литви, привезло з собою в Русь “оковиту”, винайдену європейськими алхіміками. Однак під Руссю тут розумілася не північна московська Русь, а південна, що входила тоді до складу Великого князівства Литовського, Жемойтського і Руського.

Насправді горілку в Московію завезли ті ж таки ґенуезькі купці, але в 1428 році і вже за московського князя Васілія II Темного. Сам князь був тоді ще малий, але знайшлися в його оточенні мудрі люди, які, лише раз скуштувавши горілки, відразу ж заборонили її ввезення.

Тільки через століття в 1533 році в Москві відкрився перший “царів шинок”, де розливали спиртне, зокрема й горілку. Приблизно в той самий період Іван IV Ґрозний увів монополію держави на виробництво і продаж горілки, так само як і на всі інші алкогольні напої. Варто зазначити, що перший російський шинок був тільки для опричників, та й той закрив цар Фьодор Іванович.