Українська література » Публіцистика » Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Читаємо онлайн Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Пушкар вигідно відрізнявся від Виговського і повніше відповідав вимогам народного лідера. Він походив з українців, що в умовах загостреного сприйняття етнічної належності мало неабияке значення. З початком революції 1648 року він був у перших лавах повстанців як найнадійніший прихильник Богдана Хмельницького, один з найталановитіших полководців Визвольної війни. Зажив неабиякої слави, авторитету серед старшини та рядових козаків, став їхнім улюбленцем. Пушкар був далеко не бідною людиною, залюбки жертвував кошти на монастирі й церкви, допомагав бідним. Але багатство нажив не визиском селян, як Виговський та інша шляхта, оскільки не мав таких маетностей, як вони. Відомий тільки один його хутір Пушкарі під Полтавою. Він був одним із тих небагатьох козацьких старшин, які не прагнули стати подібними до колишніх польських панів і яких обходили своєю ласкою і Богдан Хмельницький, і московський цар. Свої статки Пушкар здобув у бою, а потім примножив підприємництвом. Мав трьох синів — Андрія, Кирила і Марка, які поділяли погляди батька і всіляко йому допомагали.

Передбачаючи соціальний вибух, Пушкар вирішив спрямувати його на усунення Виговського з гетьманства. В літературі його дії характеризувались як боротьба за владу і за промосковський курс України. Справді, відкидати його претензії на гетьманську булаву не можна. Проте не маємо про це жодних даних, навіть натяків на них. Реальнішою виглядає версія про намагання полтавського полковника звести на гетьманський престол Юрія Хмельницького, про що тоді в Україні багато говорилося. Сумнівним виявляється і твердження про належність Пушкаря до «про- московського угруповання старшини». Тому що він, на відміну від багатьох лідерів, не звертався до царя з проханням вводити в українські міста московські гарнізони.

Пушкар став керівником народного повстання проти переорієнтації зовнішньополітичного курсу гетьмана І. Виговського, його соціально–економічної політики, яка в першу чергу були спрямована на задоволення інтересів козацької старшини і шляхти. Звинувачення Виговського у зраді, апеляції до московського царя були тільки тактичними ходами у досягненні стратегічної мети. Пушкар не був зацікавлений у зміцненні влади Московії над Україною і за це не виступав. Він обстоював державну незалежність України, правда, в союзі з Московією. Наступні події розвивались уже поза його волею. Звичайно, Мартин Пушкар також несе свою частку відповідальності, перш за все, за створення передумов, що пізніше призвели до Руїни, все глибшого втручання в українські справи московського уряду і занепад Української держави.

У грудні 1657 року Пушкар зібрав полкову раду й оголосив, шо Виговський зноситься з поляками, кримським ханом, назвав гетьмана зрадником і повідомив про намір боротися з ним. Пушкар закликав немаєтне населення покозачуватися і йти до нього на службу за відповідну плату. Оскільки козацтво тоді було привілейованим класом, то на заклик полковника відгукнулась маса людей. Насамперед — робітні люди, які не мали інших засобів до існування, крім наймитування, а саме винники, броварники, пастухи, наймити та декласовані елементи з Полтавського, Миргородського, Лубенського й інших лівобережних полків. Незабаром у Полтавському полку зібралось десь 20 тисяч чоловік, поділених за козацьким звичаєм на полки та сотні. Озброєння їхнє складалося переважно з дерев’яних київ, звідки вони й дістали назву дейнеки1. На місцях, зокрема в околицях Миргорода, Ромнів, Гадяча, Зінькова, почалось не тільки масове покозачення населення, а й виступи проти прибічників Виговського. У Полтаву прибув кошовий отаман Яків Барабаш на чолі загону з 700 запорожців.

__________

1 Дейнека (тур.) — у другій половині XVII століття — селянин, озброєний дрючком, довбнею, рогатиною або іншим народним знаряддям, що брав участь у повстанні на Лівобережній Україні.


Стурбований таким розвитком подій, Виговський приблизно з середини грудня переходить у наступ проти опозиції. За його наказом були проведені арешти деяких прихильників Пушкаря і призвідців бунтів на місцях. Але послані проти повстанців козаки Ніжинського і Стародубського (точніше — Чернігівського) полків відмовились виконувати накази і повернулись додому. На початку 1657 року гетьман наказав стратити у Гадячі кількох Пушкаревих однодумців і послав у Полтаву галицького намісника Тимофія Прокоповича з вимогою не розпалювати міжусобицю й закінчити справу миром. Однак Пушкар відкинув пропозицію, арештував посланця і спровадив його до царського воєводи Колонтаєва у Камінне.

Через якийсь час полтавський полковник отримав листа від Стринджі з Путивля, де той повідомляв, що везе з собою царську грамоту на обрання нового гетьмана і жалування для війська. Крім того, Стринджа просив охорони для захисту від урядників Виговського.

Дальшому розвитку цих подій перешкодив наступ на Полтаву карального загону, сформованого з 700 найнятих сербів, волохів, поляків, німців та 800 городових козаків під командою полковників Івана Сербина та Івана Богуна. Загін мав гетьманський наказ несподівано увірватись до Полтави й заарештувати Пушкаря. Але загін збився з санної дороги, вийшов до містечка Великі Будища, за кілька кілометрів на північ від Полтави, і мусив там заночувати.

Дізнавшись про це і маючи на руках царську грамоту про нові вибори гетьмана, Пушкар почав діяти у властивому для нього стилі — рішуче і енергійно. Він кинув проти супротивника 700 загартованих у боях запорожців Бараба- ша, які 5 лютого 1658 року поблизу урочища Жуків Байрак дощенту розгромили карателів під час їхнього обіду. Так царська грамота про нове обрання гетьмана відкрила початок збройної міжусобиці в Україні, яка й стала прелюдією трагічної Руїни.

Наприкінці січня 1658 року подібну грамоту привезли гетьману і Міневський та Коробка. Підбадьорений нею, Виговський почав готувати генеральний наступ на Пушкаря. Від його імені Лісницький наказав ніжинському полковникові Григорію Гуляницькому, лубенському — Павлові Швецю, чернігівському — Оникію Силичу та прилуцькому — Петрові Дорошенку привести війська у Миргород. Але обстановка на цей час уже різко змінилась. Населення багатьох міст і сіл уже дізналося про майбутні вибори гетьмана і перестало слухатись Виговського. Тому на заклик Лісницького мало хто відгукнувся. А коли військо Пушкаря рушило з Полтавського полку на майбутню раду, місце якої у царській грамоті запорожцям визначалось у Лубнах, то йому ніхто не чинив ніякого опору.

У ході цих подій Пушкар отримав послання від нового київського митрополита Діонісія Балабана, який підтримував Виговського. Митрополит погрожував полковникові прокляттям за розпалену міжусобицю і закликав того покаятись. Певний своєї правоти і дієвості царської грамоти, Пушкар відповів, що «чернь» не хоче бачити Виговського гетьманом, а сам він змириться з його владою тільки тоді, коли за участю всієї української «черні» та «черні» Війська

Відгуки про книгу Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: