Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

ані постійне бомбардування артилерією. Навіть Самовидець, який негативно ставився до Виговського та його сподвижників, і той відзначив хоробрість і вправність обложених. Коли царські війська почали робити перед собою земляний вал, щоб засипати рів перед містом, то землю ту обложенці під час вилазок тягали в Конотоп і збільшували свій вал. Царські війська задовольнялися тим, що чинили рейди, внаслідок чого були спалені Борзна й передмістя Ніжина.

Успішна оборона Конотопа дала змогу гетьману Ви- говському виграти час і зібрати чимале військо, яке разом з невеликими загонами сербів, німців, поляків та молдаван нараховувало близько шістдесяти тисяч. Окрім іншого, він добився і того, що сам хан Мухаммед–Гірей IV разом із сорокатисячною ордою рушив йому на підмогу. Українські й кримські війська з’єдналися на Крупич–полі. Підійшовши до Конотопа, Виговський залишив орду, яка за річкою Соснівкою поділилася на дві частини. Сам же гетьман на чолі решти війська вдарив на царські сили і завдав їм значної шкоди. Побачивши нечисленне військо гетьмана, князь Пожарський рушив за ним, а коли воно стало тікати (як виявилося потім, умисне), кинувся навздогін. Коли Пожарський перетнув за втікачами річку, то опинився в пастці біля села Соснівка. Із засідки з двох боків на його військо вдарили резервні козаки Виговського та орда. Одночасно широко розлилася річка, яку встигли загатити люди Виговського, котрі на додачу зруйнували міст, що унеможливило відступ старим шляхом. Таким чином, Конотопська битва відбулася за сценарієм, подібним до Батозької битви, але масштаби втрат виявилися значно більшими. Внаслідок Конотопської катастрофи на полі бою полягло близько сорока тисяч царського війська, а п’ятнадцять тисяч, у тому числі з півсотні воєвод, були взяті в полон.

До полону потрапив і сам Пожарський. Також ходили чутки, що воєвода Ромодановський був поранений і навіть убитий. Насправді ж Ромодановському вдалося втекти до своїх. У Конотопській битві Виговський втратив чотири тисячі козаків, а хан — шість тисяч ординців. Самійло Величко записав з цього приводу: «Отак винагороджено було, Бог так зволив, розором і кров’ю війська і його (Пожарського. — Авт.) власного, невинне пролиття крові сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки міг утекти до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні». 9 липня 1659 року союзники вдарили на царське військо, яке ще стояло під стінами Конотопа, й воно мусило відступати до Путивля «оборонною рукою», тобто табором, відбиваючись від насідаючих козаків і татар. Конотопська битва мала надзвичайно широкий резонанс у Європі. В Москві звістка викликала велику тривогу, адже після «смутних часів» ще ніхто так не загрожував їй. С. Соловйов так описав події: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув у один день, і ніколи вже після того цар московський не був у силі вивести в поле такого блискучого війська. В жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу, й жах напав на Москву». Цар звелів готуватися до оборони і навіть сам наглядав над земляними роботами. До Москви почали прибувати біженці, поширилися чутки, що цар виїде за Волгу, в Ярославль. Виговський і справді готував наступ на Москву, але невдовзі, коли татари почали чинити наскоки за кордон, був змушений відмовитися від свого наміру. Почалося з того, що Сірко вдарив на Крим і ногайські улуси і завдав там великої шкоди. Це стало приводом для повернення хана на батьківщину. Він залишив Виговському лише невелику частину свого війська. З тилу Шереметев та Борятинський посилили свої рейди з Києва, і Виговський мусив послати свого брата Данила, щоб той узяв Київ, але й цього разу того спіткала невдача. Сам гетьман повернув свої сили проти опозиції і знов узяв Миргород, Веприк, рушив на Гадяч, де засів полковник Апостол. Але опозиція не припиняла боротьбу. Коли князь Трубецькой — згідно з волею царя — вже хотів запропонувати Виговському мир на умовах договору 1654 року, до нього прибув представник опозиції ніжинський протопіп Мефодій Филимонович і заявив про підготовку повстання в тилу Виговського. На чолі добре законспірованої змови стояла група козацької старшини, яка висунула своїм лідером Богданового сина (фактично керував усім Яким Сомко, дядько Юрія Хмельницького). До змовників належали наказний ніжинський полковник Василь Золотаренко (брат славетного Івана Золотаренка, що поліг у 1655 році, та третьої дружини Богдана Хмельницького — Ганни), переяславський полковник Тиміш Цицюра, Іван Богун, Іван Сірко та інші. На Січ було послано від імені Юрія Хмельницького Івана Брюховецького. Ці лідери були значно сильніші й авторитетніші, ніж ті, що діяли в 1658 — першій половині 1659 року. їхній виступ якраз після Конотопської битви пояснюється острахом перед фактичним запровадженням у життя Гадяцького трактату, послабленням Росії як імовірного союзника в боротьбі проти Польщі і, звичайно, можливою війною з Московією, що протікала б переважно на Лівобережжі (основу опозиції знову складала старшина лівобережних поляків).

Повстання проти Виговського почалося в Переяславі, де діяв Т. Цицюра та сотник Василь Лихий. За свідченням Самовидця, Цицюра викликав до себе поодинці прихильників Виговського, а там наказував їх в’язати, а потім страчувати. Оволодівши Переяславом, Цицюра послав гінців по допомогу до царських воєвод у Київ і отримав її. Після цього заколотники взяли Ніжин. Скориставшись тим, що Гуляницький від’їхав до Корсуня, вони тихо увійшли до міста й подали сигнал для виступу. За одну годину захоплені зненацька прихильники Виговського та п’ять польських хоругов були винищені. Третім значним містом, яке виступило проти Виговського, став Чернігів. Потім повстання охопило значну частину Лівобережної та Сіверської України. Саме тоді вбито Юрія Немирича, коли він їхав до Чигирина. Про початок повстання дано знати царським військам, і невдовзі Ромодановський виступив у похід на Полтаву й Пирятин, а Трубецькой — на Ніжин. У Переяславі на Трубецького чекав уже Безпалий, а на півдні діяв Сірко. Гетьманом було проголошено Юрія Хмельницького, хоч обрали його пізніше, а наказним гетьманом став Я. Сомко. Повстання перекинулося й на Правобережну Україну, де його очолив Іван Богун.

Виговський врятувався випадково. Один із змовників розповів про підготовку виступу проти нього на сповіді. Священик відмовився відпустити йому гріхи, і тоді змовник розповів про наміри опозиції Виговському, і той встиг утекти. Гетьман тоді віддав рішучі накази про страту Богуна й Сірка, але останні випередили його і встигли вже перебити кілька десятків визначних прихильників Виговського. Іван Груша, якого гетьман послав до короля, із сльозами на очах розповідав у Львові про те, що