Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Щоб зняти напругу в суспільстві і привернути Запорожжя на свій бік, 24 вересня 1657 року Виговський пише на Січ листа з проханням затвердити його «на уряді». Кіш запорозький і отаман Павло Гомон поставилися до цього прохання досить розважливо. Гетьману видали Кпишенка і Січену–Щоку й дещо вгамували інших призвідців заворушень. У своїй відповіді від 4 жовтня Гомон картав Виговського за порушення старих козацьких звичаїв при обранні, але «заради добра нашої Вітчизни малоросійської» визнавав законність його гетьманування.
Та приблизно в той самий час обстановка на Січі різко змінилась у невигідний для гетьмана бік. На козацькій раді були зачитані перехоплені листи Виговського до кримського хана про мир та наміри розірвати угоду з Москвою.
Одночасно товариству стало відомо і про звернення гетьмана до польської королеви, яке було оцінене як спроба замиритися з Річчю Посполитою. Тому Січ завирувала, залунали голоси про зрадництво Виговського га необхідність його усунення з гетьманства. Навіть заборону гетьмана нападати на татарські володіння січовики зображували як зраду в традиційній боротьбі з Кримським ханством. Бурхливі суперечки закінчились радою, на якій «кошовим гетьманом» було обрано одного з лідерів незадоволених Якова Барабаша. Після цього Запорозька Січ стала в непримиренну опозицію до політики уряду гетьмана Виговського.
Дізнавшись про посольство Запорозької Січі до царя, Виговський 9 листопада надсилає бояринові Борису Морозову листа з повідомленням про бунти на Запорожжі і намір запорожців перейти на бік кримського хана. Гетьман просив боярина переконати царя у невірності запорожців і покарати їхніх посланців.
Наприкінці осені 1657 року становище в Україні стає предметом розгляду царського уряду в Москві. 18 листопада 1657 року до столиці Московії прибули посли Виговського — Міневський і Коробка. Вони привезли прохання затвердити Виговського на гетьманстві й водночас повідомляли про основні події в Україні. Від імені Виговського всю провину за розрух у народі посли звалювали на Лісницького, який нібито з корисливими цілями поширював чутки про намір царя відібрати у козаків їхні права та привілеї. Також вони повідомили польських дяків про переговори поляків з татарами, про пропозиції польського короля і кримського хана гетьманові про мир і, нарешті, про готовність Виговського бути вірним царю до кінця.
26 листопада 1657 року до Москви, випереджаючи запорозьку депутацію, приїхав спеціальний посланець гетьмана Самійло Кочановський і привіз скаргу Виговського на бунти запорожців та прохання якомога швидше затвердити його гетьманство. У Москві вже знали про загострення обстановки в Україні, чому немало сприяла й антигетьманська діяльність царських воєвод і службовців Посольського приказу в Україні. Посланцям влаштували кілька перехресних допитів, під час яких на них чинили моральний тиск. Вони відмовились від пропозиції царських чиновників залучити до залагодження конфлікту воєводу Ромодановського, заявивши, що в гетьмана вистачить для цього власних сил, треба тільки негайно затвердити його на гетьманстві. Однак українські посланці не змогли відкинути нав’язану їм думку про необхідність проведення третьої ради для обрання гетьмана. Зроблено це було без відома і навіть усупереч волі Виговського. Додаткове опитування посланців виглядало цілком природним бажанням московського уряду знати більше про події в Україні. Але в цьому крилась і велика небезпека. Річ у тім, що московські службовці, як це було в них заведено, могли подавати царю не оригінали документів, а списки з них, і таким чином мали змогу вписувати в них те, що було потрібне, чим уміло й користувались. Українська депутація повезла Виговському царську грамоту про проведення нової ради в Переяславі для обрання гетьмана. Її мав провести окольничий Богдан Хитрово.
Тож із Москви вислали Хитрово, який мав скликати нову козацьку раду для санкціонування влади гетьмана. Виговський спочатку не бажав розривати союзу з Москвою, але домагався, щоб вона ставилася до України як до рівноправної держави. «Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна Україною. Ми є військо непереможне», — так відповів він московському послові на заяву того, що нібито Україна — це «гілля, відламане від природного кореня Великоросії». Виговський прагнув, щоб Москва не втручалась у внутрішні справи України, яка сама спроможна порядкувати військом, фінансами, соціальними відносинами. Він також гостро виступав проти запровадження царських воєвод в українських містах. Виговський домагався, щоб царський уряд тільки гетьмана визнавав репрезентантом найвищої влади в Українській державі. Посол Хитрово мусив запевнити Виговського, що метою цієї місії є нібито зміцнення його гетьманської влади, щоб «Військо Запорозьке було у нього в покорі». Але насправді, як свідчить текст царського наказу, Хитрово мав завдання домогтися згоди гетьмана на призначення воєвод у Чернігів, Ніжин, Переяслав, Білу Церкву, Корсунь, Полтаву, Миргород. Порушувалося питання про утримання цих воєвод із «ратними людьми» за рахунок місцевих коштів.
Нова рада відбулася 7 лютого 1658 року в Переяславі. Вона одноголосно підтвердила обрання Виговського; козаки високо цінували його діяльність під час війни («голову свою смажив, нас із лядської неволі визволяючи»).
Крім питання про воєвод в Україні та їх утримання, царські посли від імені царя поставили вимогу про скасування козацтва в Білорусії, а також зажадали, щоб гетьманський уряд надіслав Швеції ультиматум про примирення з Москвою. З вимогами Москви Виговський та старшина на раді вимушені були погодитися. Прийнявши присягу Виговського, Хитрово вручив йому гетьманську булаву та бунчук.
Своїми діями пізньої осені й зими 1657 року московський уряд продемонстрував невизнання Виговського гетьманом. Він дав дозвіл на його переобрання в різних містах, крім того, заручився згодою офіційних посланців від українського уряду і Запорожжя (до речі, без їхнього відома) на введення в Україну московських гарнізонів та їхнє утримання за рахунок місцевих коштів. Московський уряд продуманими тактичними ходами заклав міну, яка могла дестабілізувати ту слабку соціальну рівновагу, що почала складатись в Україні на початок зими 1657 року.
Бачачи зволікання царя з затвердженням Виговського гетьманом, опозиція активізувала свої дії. Посилилось невдоволення селян та міщан політикою гетьмана та його однодумців. Плани Лісницького провалились, і хоч він утримався в полковницькому уряді, але наслухався від своїх однополчан такого, чого йому вистачило на все життя. В опозицію до гетьмана став полтавський полковник Мартин Пушкар, який раніше підтримував гетьмана.
