Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт

Зрештою, на Корсунській раді було схвалено курс на подальший союз із Москвою при дотриманні нею взятих на себе раніше зобов’язань. Учасники ради вирішили послати до царя посольство з повідомленням про обрання Виговського гетьманом і проханням, щоб «усе було по–старому», тобто за Березневими статтями 1654 року, які виключали втручання царату у внутрішні справи України.

На Корсунській раді був і царський посол Артамон Матвеев, котрий привіз царську грамоту, в якій Виговський так і називався не гетьманом, а лише писарем. Отже, цар не визнав обрання Виговського, мотивуючи це поправкою до договору 1654 року, яку однобічно висунула Москва. Тепер вимагалося повідомляти царя не після обрання гетьмана, як зумовлювалось у цьому договорі, а перед обранням, та одержувати спеціальний дозвіл. Сама процедура на раді мусила проходити обов’язково в присутності царського представника.

У своїй закордонній політиці Виговський прагнув утримувати приязні відносини з усіма сусідніми державами, не віддаючи жодній з них особливої переваги. Він вважав, що система міжнародної рівноваги забезпечить Україні незалежність.

У жовтні 1657 року Виговський з генеральною старшиною і полковниками відбув до Києва для освячення церквою свого обрання. 27 жовтня у Братському монастирі в присутності київського воєводи Бутурліна чернігівський єпископ Лазар Баранович вручив Виговському жалувані ще Богдану Хмельницькому царем булаву, шаблю та бунчук. Однак урочистість події не зняла напруги між однодумцями Виговського та царським урядом. На святковому обіді в палатах єпископа генеральний суддя Самійло Зарудний заявив київському воєводі, що за польського короля вольностей у Війська Запорозького ніхто не віднімав, а цар, хоч раніше й також це обіцяв, але прислав «пункти, за якими нам доводиться їх втратити». На це Бутурлін нічого не відповів, тільки запевнив гетьмана у царській милості. На запрошення прибути в Софійський собор воєвода відповів відмовою і тільки повторив волю царя, щоб Український митрополит підпорядковувався Московському патріархові й призначався ним. Цим самим царський уряд укотре вже продемонстрував свій давній намір ліквідувати самостійність української церкви і тим самим порушив одне з найголовніших прав незалежної України. Маса патріотично настроєного духівництва, старшини рядового козацтва, міщанства і селянства з цим не могли погодитись і примиритись. Вибори митрополита відклали до дня святого Миколи.

Залишивши Юрія Хмельницького у Києво–Могилянському колегіумі, Виговський зі своїм почтом виїхав у Переяслав і 3 листопада 1657 року мав зустріч із московським воєводою Григорієм Ромодановським. У розмові з ним гетьман намагався не допустити втручання московських військ у конфлікт із Запорозькою Січчю. Він заявив, що Січ хоче піддатись кримському ханові, на Запорожжі почались бунти, але він сам придушить ці виступи, а воєвода нехай виведе свої війська за Дніпро. Однак домогтися цього йому не вдалось і московські війська залишились на Лівобережжі, своєю присутністю дестабілізуючи і так гостру ситуацію в Гетьманщині. Після цього Виговський подався до Гадяча, де викопав приблизно один мільйон золотих зі скарбу Богдана Хмельницького. Цим самим він все життя накликав на себе гнів Юрія Хмельницького, який вважав ці гроші своїми. І ніякі пояснення, що вони належали і братові Виговського Данилові, оскільки той тримав за собою дочку Богдана Хмельницького Катерину, не допомагали. Зрозуміло, що для І. Виговського це був вимушений крок.

Гетьман украй потребував коштів для зміцнення свого становища. Частину з них він пустив на підтримку старих і вербування нових прихильників. Почались затяжні і пишні бенкети, де старшина, шляхта і міська еліта вихваляли Виговського й обіцяли всіляку підтримку. Дешо перепадало і рядовим козакам та «черні». Будучи за натурою тверезою людиною, Виговський часто прикидався п’яним і спрямовував розмови у потрібне йому русло. Своїми бенкетами гетьман добився прихильності частини нейтрально налаштованої верхівки, зажив слави щирої і негордої козацької душі, але не зміг домогтися головного — залучити на свій бік увесь народ.

Позиції уряду і народу розходилися, що виявилося фатальним для держави. На відміну від старшинської еліти, народ у своїй масі перебував у полоні традиційних уявлень про друзів та ворогів, не бачив і не розумів небезпеки втручання Москви у внутрішні справи України. В його уявленні одновірна Московія залишалась надійним союзником, цар — найвищим оборонцем, чому неабияк сприяла і відповідна агітація агентів Москви, а Кримське ханство — чужовірним ворогом. На Лівобережжі почались заворушення, які кожної миті могли перерости у збройні виступи проти влади, а то й у громадянську війну. У серпні–вересні 1657 року однодумці Виговського зробили спробу залучити на свій бік широкі народні маси. Якщо на Правобережній Україні їхні дії не викликали якогось спротиву, то на Лівобережжі сталось інакше. Коли в серпні 1657 року козакам Лубенського полку повідомили про намір гетьмана розірвати союз із Москвою і укласти мир з Кримським ханством, то вони відмовились його підтримувати. І навіть застосування сили не похитнуло їхнього вибору.

Велику активність на Лівобережжі виявив полковник Лісницький. У своєму дворі в Миргороді він зібрав сотників та отаманів полку і розкрив їм плани нового гетьмана. Однак присутні заявили про свій твердий намір дотримуватись союзу з Москвою і не захотіли «бусурману піддаватись». Відверті погрози полковника нічого не дали. Не захотіли підтримати гетьмана й бурмистри та війти1. Судячи з усього, невдачею закінчилась агітація прибічників гетьмана і в інших лівобережних полках. Тим часом поголос про наміри Виговського поширився по Лівобережжю, викликавши рішучу протидію в широких народних масах.

__________

1Війт — керівник місцевого самоврядування в XVI—XVIII століттях в Україні, яке грунтувалося на магдебурзькому праві

Україна підійшла неготовою до кардинальної зміни своєї зовнішньополітичної переорієнтації з Московїї на Кримське ханство. Особа Виговського виявилась непридатною для ролі загальнонародного лідера у критичний період історії. Багато хто з козацької старшини вважав його гетьманом лише до того, коли Юрій Хмельницький досягне повноліття. В очах багатьох людей Виговський і далі залишався польським шляхтичем, тільки силою обставин змушеним пристати до повсталого народу. Рядові козаки, селяни та міщани не могли змиритися з привласненням кланом Виговських величезних земельних багатств і сіл.

Антигетьманські настрої перекинулись і на Запорожжя, традиційно тісно пов’язане з жителями Полтавського, Миргородського та Лубенського полків. З середини літа 1657 року на Січі перебувало щонайменше 5 тисяч селян та міщан із цих полків. Січовики робили кілька походів на Крим і Очаків, чим викликали гостре незадоволення Виговського, який у цей час шукав шляхів політичного зближення з ханством. З кожним днем антигетьманські