Усі гетьмани України - Олександр Петрович Реєнт
Після Переяславської ради становище України залишалося складним. Попереду передбачалася важка війна з Польщею, боротьба за возз’єднання всіх українських земель в єдиній державі. Врешті Росія оголосила війну Польщі. Воєнні дії розпочалися одночасно у Білорусії і в Україні. Проте вони точилися досить мляво. Спільний похід російських ратних людей і козацьких полків під Львів улітку–восени 1655 року закінчився безрезультатно — вони повернули назад. Невдоволений політикою царського уряду та його військовими задумами (основна увага Олексія Михайловича зверталася на білоруський театр війни), Б. Хмельницький шукав союзників серед інших держав. Він зумів поліпшити взаємини з Кримом і Туреччиною, налагодити зв’язки з Трансільванією, укласти важливий союз із Швецією. Адже необхідно було створити коаліцію у боротьбі проти Польщі.
Тим часом козацькі полки під командуванням наказного гетьмана Івана Золотаренка здобули у Білорусії цілий ряд міст і сіл. Тут запроваджувався козацький устрій, тисячі білоруських селян вступали у полки і вели вперту боротьбу з ворогом. Влада польських і литовських панів була ліквідована у районі Мінська, Могильова, Гомеля, Полоцька. Це була відчутна допомога з боку України білоруському народові у його визвольній боротьбі.
Напруженість у взаєминах між Б. Хмельницьким і російським царем особливо посилилась після того, як стало відомо, що Олексій Михайлович, охоплений жадобою польської корони, уклав у серпні 1656 року з Річчю Посполитою Віленське перемир’я і розпочав воєнні дії проти Швеції (на переговори у Вільно українські представники не були навіть допущені). На пропозицію росіян розірвати союз із шведським королем Карлом X Хмельницький відповів категоричною відмовою. Гетьман був невдоволений тими заходами царського уряду, яких він уживав, щоб обмежити автономію України (зокрема, призначення в деяких містах російських воєвод), а також змінами у зовнішньополітичній орієнтації Москви.
З часом здоров’я гетьмана стало погіршуватися. Хвороба загострилася навесні 1656 року. Незважаючи на всі заходи, її перебіг ускладнювався. Тепер важко встановити характер захворювання гетьмана. Деякі літописи пов’язують хворобу з можливим отруєнням якимось молодим шляхтичем, шо начебто підсипав під час вечері отруту у склянку Хмельницького. Проте, на нашу думку, трапився крововилив (відомо, що гетьман протягом тривалого часу неодноразово скаржився на головний біль, бо ще наприкінці 1656 року він пережив перший удар інсульту, який згодом прикував його до ліжка).
Смерть Б. Хмельницького настала вранці (за іншими джерелами — опівдні) 27 липня 1657 року у Чигирині. Згідно з волею гетьмана, поховання відбулося в його рідному хуторі Суботові 25 серпня 1657 року, тобто через чотири тижні після кончини. Це було зроблено для того, щоб на похороні могли бути присутніми представники всього Війська Запорозького. При величезному напливі народу відбулося офіційне поховання тіла Б. Хмельницького у місцевій Ільїнській церкві.
Подальша доля цього поховання не зовсім ясна. Єдине джерело, яке відхиляє завісу над цими давноминулими подіями, — це так званий Чернігівський літопис XVIII століття, де сказано, що у 1664 році польські війська під керівництвом Стефана Чарнецького сплюндрували ряд міст і сіл України. Тоді ж «Черницкий Бужин и Субботов спалил, и там в Субботове тело старого Хмельницкого и Тимоша, сына его, забитого под Сачавою, казал з гробов в ринки выкинута на попелище. Субботов тогда был пуст; а псов з Чигирина, з Субботова и от инших пустых мест украинских великое множество было, которые, чередамя ходячи, не только мертвых трупы ели, але и живым людям шкодили».
На жаль, пошук нових документів не додав нічого нового. По сьогодні це літописне повідомлення залишається єдиним і далеко не надійним джерелом, яке дозволило б повністю реконструювати ці події. У 1969–1973 роках експедицією Інституту археології АН УРСР було проведено архітектурно–археологічне обстеження, під час якого було остаточно з’ясовано, що труна з прахом гетьмана в церкві відсутня. У народі до цього часу ходять легенди про те, що труну гетьмана напередодні нападу польських військ у 1664 році було врятовано і перепоховано в підземних ходах Суботівського замку.
Так пішов із життя великий воїн, дипломат і політик. Безумовно, Богдан Хмельницький залишався людиною суперечливою. Траплялися хвилини розчарувань, спалахів гніву, сімейні чвари, були любов і зрада дружини, загибель улюбленого сина. Усе це лишало свій слід у душі гетьмана, на його характері, визначало настрій, а часом і практичну діяльність. Богдан Хмельницький був сином своєї епохи і представником свого стану. Немає потреби канонізувати гетьмана. У разі необхідності він розправлявся зі своїми політичними противниками, придушував повстання селянської і козацької голоти, роздавав універсали феодалам. Поряд з видатними полководцями і дипломатами біля гетьмана перебували нікчемні люди, які ще за його життя вели подвійну політику, нехтували національними інтересами українського народу. Одначе на всіх етапах життя і діяльності Б. Хмельницького переважала послідовна лінія на визволення рідної землі від іноземного панування. І весь свій талант полководця і політичного діяча він спрямував на розв’язання цієї доконечної життєвої проблеми.
Національно–визвольна війна та ім’я її керівника Богдана Хмельницького залишили незгладимий слід в історичній пам’яті українського народу. Традиції тієї звитяжної пори стали живильним середовищем для наступного розвитку визвольних змагань українців — діяльності П. Дорошенка, І. Мазепи, руху козацьких полків, очолюваних Семеном Палієм, гайдамацьких виступів, Коліївщини 1768 року. В умовах, коли продовжувався наступ царизму на автономні права України, козацтво дедалі частіше згадувало не дуже тривалу, але яскраву пору «вольниці», часи без феодала і ненависної панщини, коли його ж руками творилися підвалини незалежної Української держави.
Життя і діяльність Б. Хмельницького відображені у фольклорі українського народу:
Гей, не дивуйте, добрії люди, Що на Вкраїні повстало: Там за Дашевим, під Сорокою, Множество ляхів пропало. Гей, Перебийніс водить немного — Сімсот козаків з собою, Рубає мечем голови з плечей, А решту топить водою. Он та зависли ляшки, зависли, Як чорна хмара на Віслі, Лядськую славу загнав під лаву, Сам бравий козак гуляє. Ой чи бач, ляше, що по Случ наше,