Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

в Україні. Монархічні Берлін та Відень не поділяли республікансько-демократичних поглядів Центральної Ради. На нараді було вирішено негайно висунути рішучі вимоги до Центральної Ради: відмовитися від розгортання українських військових сил, звільнити «неблагонадійних» міністрів і вищих чиновників, змінити уряд Голубовича, відмовитися від проведення Українських Установчих зборів, дозволити свободу торгівлі продуктами харчування, затвердити німецькі й австрійські військово-польові суди, повернути частину землі поміщикам і розпустити земельні комітети… Але лідери Центральної Ради сприйняли цей ультиматум як згортання революційних здобутків та як брутальне втручання у внутрішні справи України.

Німці мали намір провести мирний соціальний переворот шляхом ультимативних вимог. Дещо вдалося ще раніше виторгувати… Так, Центральна Рада, під тиском німців, погодилася на демобілізацію військових підрозділів Вільного козацтва і видала закон про роззброєння та повну демобілізацію козацтва. На Київщину вирушили комісари Центральної Ради, щоб роззброїти й розпустити козацькі загони та сотні. Але більшість комісарів і місцевих керівників владних установ були таємними прихильниками Вільного козацтва, тож ліквідацію козацтва проводили формально і мляво. У козаків залишили велику кількість зброї, а збережена козацька структура на деякий час просто відмовилася від самореклами.

Увечері 24 квітня 1918-го відбулося доленосне й таке довгоочікуване побачення Скоропадського з генералом Тренером. Разом з Тренером у цій зустрічі брали участь Ярош та Гассе. Скоропадський так напише про генерала Тренера: «На мене цей генерал зробив дуже гарне враження. Спокійний, урівноважений, прямий, без бажання безсовісно експлуатувати наше скрутне становище…»

Згодом Скоропадський буде захоплюватися Тренером: «Особисто в нас встановилися гарні відносини. Я ніколи не бачив у ньому бажання що-небудь урвати, що, на жаль, широко практикувалося його підлеглими, які кожний крок, кожний папір тлумачили на користь Німеччини, а коли це все не виходило, то не гребували вказувати на те, що сила може дати і право. Цього в Тренері зовсім не було. Тому я йому вказував у всіх надзвичайних випадках на те, що так не можна, і він приймав у себе міри до припинення цих неподобств. У питаннях політичному і національному він поділяв мою думку, що створити державу з тими наявними силами українців, які були в нас, зовсім неможливо. Він прекрасно розбирався у всіх підступах австрійців і негайно парирував їхні удари. Взагалі, якби не було Тренера, особливо спочатку, мені було б значно сутужніше. Я бачив, що я маю справу хоча і з начальником штабу армії, що, звичайно, не прийшла сюди заради наших прекрасних очей, але у всякому разі з людиною цілком пристойних, доброзичливих, широких політичних поглядів, безумовно чесним настільки, що не соромився у моїй присутності неодноразово критикувати німецьку політику за її загравання з більшовиками, і коли я йому казав, що це принизливо для такої країни, як Німеччина, що це не доведе і Німеччину до добра, він зовсім відверто висловлювався в тім же дусі, вказуючи, що він неодноразово писав про це до Берліна… Взагалі, вище німецьке командування на Україні у травні місяці 1918 року складалось із блискучих людей. І Ейхгорн, і Тренер — два видатних німецьких воєначальники та розумних політики».

Скоропадський підкреслював, що Тренер радив йому «…якнайкраще обдумати всі… заходи щодо захоплення урядових інституцій».

Гренер попередив Скоропадського, що він може «…розраховувати на їхню допомогу по відновленню порядку та на їхню підтримку тільки після того, як своїми власними засобами я захоплю владу». Гренер лицемірно підкреслював, що німецьке командування не втручається у внутрішні справи України, але співчуває поваленню уряду Центральної Ради. Він вказав, що німці збережуть нейтралітет, але стануть на перешкоді «значних вуличних боїв».

На зустрічі з Тренером Скоропадський виклав свою політичну програму, до якої німецькі представники внесли деякі додатки. Скоропадський зголосився, у разі успішного захоплення влади, виконувати десять пунктів таємної угоди, що були розроблені німцями.

Серед політичних умов були: визнання пактів Брестського миру між УНР та Німеччиною, ліквідація Центральної Ради — парламенту України, відбудова адміністративного, судового апарату та «…очищення його від невідповідних за культурним і моральним рівнем елементів», розпуск комітетів «революційного походження», відмова від скликання Українських Установчих зборів та перенесення нових виборів до державних законодавчих установ на невизначений термін, за згодою з німецьким командуванням «не раніш повного заспокоєння краю». Зі свого боку Гренер пообіцяв, що після утвердження влади Скоропадського Німеччина обмежить компетенцію німецьких військових судів тільки тими злочинами, що були скоєні проти представників німецького війська.

Економічні умови були пов’язані із зобов’язаннями України щодо задоволення потреб німецького війська. Уряд Скоропадського мав відновити право власності та вільну торгівлю харчовими продуктами, зберігаючи економічні пільги для держав німецького блоку та великі панські господарства «у цілях забезпечення експортної здатності хліборобства», розпустити земельні комітети та передавати селянам землі великих маєтків тільки за викуп, повернути Німеччині борги за військову допомогу Україні, забезпечити виконання економічних угод спеціального протоколу про співпрацю між Україною, Німеччиною та Австро-Угорщиною.

Україна мала поставити німецьким союзникам 60 мільйонів пудів зерна, 3 мільйони пудів цукру, майже 3 мільйони пудів м’яса, 37,5 мільйона пудів залізної руди, сировини та матеріалів. За це союзники обіцяли Україні військову та технічну допомогу.

Щодо майбутнього українського війська, то Скоропадський зобов’язався узгоджувати кількісний склад українських військових формувань і способи їхнього використовування з німецьким командуванням.

У той же час Скоропадський відхилив «…і власноручно повикреслював із… тексту» пункти про встановлення права монопольного користування вільною торгівлею харчовими продуктами, якого вимагали для себе Німеччина та Австро-Угорщина, зобов’язання підтвердити виконання новим урядом уже вироблених із Центральною Радою умов із фінансових і валютних питань… Скоропадський не згодився на кілька років віддати Німеччині та Австро-Угорщині «залишок харчового продукту та сировини», при збереженні виключних митних пільг для цих держав.

Павло Петрович згадував: «Офіцерства та цивільних людей, співчуваючих і рішучих, у той час біля мене зібралося вже досить… Я мешкав разом із кількома своїми офіцерами. З ранку до вечора до мене приходили всякі люди: офіцери, члени партій, різні журналісти, члени Союзу землевласників… У цілях конспірації ми були вимушені всю працю будувати на персональній довірі. Все-таки я дивуюсь, яким чином ми тоді не звернули на себе увагу уряду…».

Від підготовки заколоту Павла Петровича не відволікала його родина. Вже майже півроку він не бачив своєї дружини та більше року двох з трьох діток. Тільки у лютому 1918-го Скоропадський знайшов зв’язок з родиною, що перебувала в Орлі, і почав умовляти свою дружину виїхати звідти